— Хвацько танцює, чортів карлик! — сказала одна жінка, відходячи од Ріголетто і повертаючись до свого партнера.
— Бо тут нема кращих танцюристів, — поважно обізвався той.
Збігав час, і оргія ставала дедалі бучнішою та непристойнішою. Налиті кров'ю обличчя остаточно втратили свідомий вираз, танцюристи рухались автоматично, витинаючи всякі коники, а то й зовсім соромітницькі штуки. Шум, крик, музика, жіночий вереск, брутальна лайка п'яниць та човгання ніг виповнили весь дім од вітальні аж до кухні. А там зачинені родичі Фелісії теж завели дикунський танець, до якого пристали всі, старі й малі. Вистрибували, кидались один на одного, кружляли на місці. Тим часом жінок у вітальні поменшало, і чоловіки сідали, щоб трохи очуматись і витерти піт. Одну дівчину занудило, і Фелісія потягла її волоком, наче лантух, до задньої кімнати, де на двох ліжках уже лежали покотом такі самі страдниці, бліді, мов мерці, а серед них і один з приятелів Кінталеса. Залишивши п'яну дівчину в їхньому товаристві, мулатка повернулася до вітальні. По-материнському лагідно усміхаючись, вона пильно придивлялася до гостей, щоб вчасно запобігти можливим сваркам. Чоловіки, помітивши зникнення своїх подруг, занепокоїлись.
— Де Лукресія? Куди запливла ця рибка?
— Їй нездужається, голубе, — тихо відказала Фелісія. — Прилягла на часинку.
— А Сардіна?
— Їй теж недобре. Вона незабаром повернеться.
— А Лола?
— Так само. У дівчат розболілися голови.
Тоді кілька чоловіків з цікавості заглянули до задньої кімнати. Те, що вони там побачили, прикро вразило їх. Жоден навіть не посміхнувся, намагаючись розтермосити п'яних жінок. Прийшла Фелісія і звеліла не чіпати їх.
У цей час до кімнати ввалився полюбовник однієї з дівчат, що покотом спали разом із студентом, і, розлючено заревівши, кинувся до ліжка, щоб ляпасами розбудити її. Та Фелісія міцно схопила його за руку:
— Тут не можна! Дома робитимеш, що захочеш…
Він скорився і вийшов з кімнати, попросивши тільки, щоб дівчину переклали на друге ліжко, де були самі жінки.
Після того обачна мулатка подвоїла пильність. Раз у раз підозріливо поглядала на Асукіту, вульгарного ферта, який, сп'янівши, люто блимав очима з-під буйних чорних кучерів, що спадали йому на чоло. Молодик надто часто навідувався до їдальні, залишаючи Карлоту саму, а коли повертався, косо зиркав на Масілью, про наміри якого здогадувався. І ось, укотре вже приклавшись до чарки, він помітив, що коханка обмінялася поглядом із студентом, і спалахнув од гніву. Боляче стиснув їй руку і, погрозливо мружачи очі, сказав на вухо:
— Коли ще хоч раз глянеш на нього, приб'ю на місці!
— Але ж він платить жінкам, — презирливо кинула йому в обличчя Карлота.
— Плював я на його гроші! Приб'ю, тільки-но глянеш на нього!
Хоч Фелісія й не розібрала слів, проте відчула, що запахло бучею, і пішла шукати Рохеліо. А той, забувши про все на світі й палаючи хтивістю, притискав до стіни свою сухотну подругу і щось нашіптував їй на вухо. Фелісія торкнула його за плече, і він злякано обернувся.
— Слухай, голубе, відведи того цибатого студента до іншої кімнати, поки йому не натовкли пику.
— Хто? — невдоволено спитав Рохеліо, не випускаючи з обіймів блудницю.
— Асукіта. Він забагато випив, я знаю його. Забери хлопця далі від гріха.
— Він сам сюди прийшов. Я з ним не дружу.
— Але ж він живе в одному будинку з твоєю коханкою.
— Ну й що з того?
Мулатка подалася шукати когось із друзів Масільї. Почула тільки, як та промітна жіночка в'їдливо сказала Рохеліо:
— Е, ні, любчику, якщо в тебе є коханка, то нам нема про що балакати. Не хочу заводитися з чужими жінками.
«Я перебила їм усе діло», — думала Фелісія, шукаючи по кімнатах Кінталеса. Вона й не уявляла собі, що коїться у вітальні.
Тим часом Асукіта, який знову шаснув був до столу, раптом вернувся і застав Карлоту поруч з Масільєю. Вони про щось розмовляли. Помітивши полюбовника, обоє здригнулись і тим виказали себе. Студент вийшов з кімнати, не передчуваючи ніякої біди. А Асукіта, лиховісно посміхаючись, поволі підступав до Карлоти.