Тепер Тереса майже не говорила з Ріголетто про свої справи. Стриманіше ставилась до вірного друга, з яким недавно ділилася радістю і горем.
Для Ріголетто почалось життя з безконечними прикростями, що, немов шпильки, кололи йому серце. Рохеліо твердо дотримувався свого наміру виправитись, і Тереса з кожним днем робилася все веселішою та безжурнішою, усім серцем пила любов і ласку, наче знов переживала свій медовий місяць. Від щастя вона стала ще вродливіша і вся аж наче світилася. Вже не відкривала серця перед Ріголетто, і він перетворився на стороннього спостерігача дивного й незбагненного кохання, яке боляче краяло йому душу. Бачив, що він уже тут не потрібен, що його забувають. Щастя завжди егоїстичне, хоч люди цього й не усвідомлюють. Приходячи за покликом серця до Тереси, він часто заставав у неї Рохеліо, котрий, встромивши ноги в капці й недбало розвалившись у кріслі, сидів і курив з гордовитим виглядом молодого красеня, перед яким відступає старість. І Рохеліо, і Тереса зустрічали Ріголетто привітно, але цей подружній затишок зовсім його не тішив — для нього куди миліша була колишня тривожна непевність. Тепер вони сиділи купкою в одній кімнатці, що її наймали замість двох, аби менше платити за квартиру. І кожного дня Ріголетто, прощаючись, присягався собі ніколи більше не приходити сюди, де був, видимо, зайвий.
Рохеліо майже весь час пробував коло своєї коханої, навіть обідав разом з нею; ввечері вони облягались, а о пів на третю ночі Тереса будила його, і він ішов до свого дому. Спочатку почувався приниженим, що мусив ділити з коханкою обід, який приносила Домінга, але потім змирився. Одначе не знайшов щастя у новому житті і тому вважав за краще більше спати й менше думати про справи. Він став сварливим та жовчним і вгамовувався тільки тоді, коли виливав перед Тересою свою гіркоту. Гудив долю, уряд і країну, через яких вони буцімто гинули з голоду, проте ні разу не дорікнув коханці тим, що в їхніх злиднях винна її впертість. Тереса намагалася розрадити його, вважаючи за слабкого й безпорадного невдаху, про якого треба турбуватись, немов про дитину.
Часом Рохеліо поривчасто обнімав Тересу, ховаючи лице в її волоссі.
— Ти дуже добра, голубонько… Адже це я винуватий у нашому горі. Нарешті я знов ясно бачу все своє життя… Ось нехай трохи оклигаю, то все зроблю, щоб стати гідним такої жінки, як ти…
Він затинався, задихаючись, немов горло йому здавлював зашморг. Тереса ніжно пестила його, запевняючи, що він ніколи не був поганий, а тільки легковажний.
Та за чверть години після тих блаженних поривів він називав себе мучеником, який через свою надмірну доброту зносить стільки образ, і проклинав бога, святих та суспільство, котрі спородили його, щоб тішитись його стражданнями.
Затворництво Рохеліо мало ще одну причину: він боявся зустрітися з Кармелою і знав, що вона повсюди шукає його. Непостійний і себелюбний, він страхався вимушених ухвал та драматичних розв'язок, тому й забився в схованку, відчуваючи, що не витримає нового наступу тої запальної жінки, близькість якої так збуджувала його…
У ці дні він часто навідувався до школи, де вчились його сини, і по кілька годин просиджував з ними, самовдоволено спостерігаючи, як інші учні крутяться навколо й позирають на нього, видимо дивуючись, що в тих двох хлопців такий молодий та елегантний батько. А одного разу Армандо сказав, показуючи на товстенького й чепурного хлопчика, який сміливо підійшов до них:
— Тату, вчора він спитав мене, чи ти наш брат, і нізащо не вірить, що ти батько.
Потішений Рохеліо поманив хлопчика до себе.
— Іди сюди, шибенику! — І приязно поплескав його по плечах. — Твій батько старший за мене?
— Ой, у нього біла борода!..
— А твоя мама?
— Ні, вона молоденька.
Рохеліо зловтішно посміхнувся і сказав синам, щоб дали хлопцеві цукерок.
Воскресла батьківська любов спонукала його привести синів до Тересиної квартири, і вони збилися всі четверо в кімнатці, де і вдвох було тісно. Діти, які потрапили туди вперше, злякалися, що їхні батьки так бідно живуть, і задихались од спеки між чотирьох стін. Це сповнило серце Рохеліо гіркотою та розпачем. Тереса, занепокоєна похмурим поглядом коханого й розгубленістю незвиклих до такої тісноти дітей, попросила його одвести їх до школи; Рохеліо відмовився, і вона сама одягнулася й повела хлопців назад.
Коли вона повернулася, Рохеліо знову почав говорити про смерть і про те, що він нікому не потрібний — ні їй, ні дітям, — і ні в чому не має щастя. Мовляв, він би залюбки застрелився, але навіть цього не годен зробити… Тереса плакала, обнявши його.