— Ця дівчина далеко піде… — підсумував генерал.
У Другому кутку сенатор Чіверо і ще кілька поважних добродіїв балакали про політику.
— Як закон про зрошення? Проходить?
— Е, то не закон, а ганьба! Він руйнує країну і нічого не дає селянам.
— А я гадав, що ви його підтримували.
— А я й підтримую його. Нехай собі республіка йде шкереберть — аби тільки можна було щось вигадати. Що, хіба неправда?
Всі погодились. Здавалося, республіка й справді от-от мала розвалитись. Ще й посміхалися, наче їх зовсім не обходила ота напасть, яку вони самі накликали.
— Ну, а тобі це зрошення щось таки дає? — іронічно спитав сенатора Чіверо один приятель.
Той гаряче заперечив:
— Тільки не мені! Я хоч би сентаво вигадав. Можеш так і написати в своїй газеті. Я й на цей раз пошився в дурні…
— Мабуть, ота білява, з котрою я бачив тебе колись увечері, закрутила тобі голову… Хто вона?
Потішений Чіверо злегка почервонів.
— Таємниця! — відповів значуще. — Вона доброчесна дівчина, і ти не можеш її знати…
В цей час у вітальню зайшов дон Рудесіндо і розмови ущухли.
— До діла, панове! Час — це гроші.
Усі з шумом сіли на місця. Дехто позіхав. Потім запала тиша. Вентилятори ворушили папери на столі і куйовдили волосся шановних добродіїв. Урочистий дон Рудесіндо став коло свого президентського крісла.
— Насамперед мушу сказати, що мій син просив пробачити йому… — почав він.
Потому став звітувати про використання фондів. Придбано матерію на одяг дітям та тридцять швацьких машин, що їх належало розподілити між бідними робітницями.
— Ось рахунки та квитанції…— сказав дон Рудесіндо, показуючи акуратно розкладені папірці.
Кілька чоловік одразу перепинили його: мовляв, вони й так вірять панові президентові, відомому своєю добротою і чесністю. Дон Рудесіндо щиро подякував усім, приклавши руки до грудей.
— На жаль, — сказав він, — наші можливості обмежені, а злидні та корупція дедалі зростають. Тридцять швацьких машин і кількасот пар одягу — то крапля в морі нужди, яку треба полегшити. Але ми робимо те, що можемо, панове…
Усі мовчки слухали.
— А репортери з газет прийшли? — раптом обізвався чийсь голос.
— Так, вони надворі,— відповів службовець з крамниці Сармієнто, що виконував обов'язки секретаря.
— Хай зайдуть, хай зайдуть! Про такі речі повинна знати широка громада, це високий взірець…
Решту питань розв'язали швидко, особливо після того, як хлопці з «Інглатерри» принесли пунш і сигарети. Всі вже стомились од цієї безплідної гри в благодійність. Першим попрощався Чіверо, а за ним один по одному почали підводитись інші. Дон Рудесіндо ґречно проводив кожного до дверей і там ще раз уклонявся. Попрощавшись з останнім добродієм, повернувся назад у вітальню. Обличчя його враз змінилось, і він зробив гидливий жест, немов хотів очистити кімнату від духу тих людей. Відтак глянув на підлогу, на якій валялись недокурки та попіл, і голосно гукнув:
— Хосе!
Прибіг хлопчик-прибиральник.
— Що накажете? — спитав він, ставши перед насупленим хазяїном струнко, як солдат.
— Відсуньте стільці та виметіть бруд, — як завжди, коротко і владно звелів дон Рудесіндо.
Похмурий і роздратований, він подався до свого кабінету й замкнув двері на ключ.
— Старий лютує,— лукаво сказав собі хлопець, провівши його поглядом.
Увечері Ріголетто дізнався од Вікторіно, що після відвідин Флори дон Рудесіндо був дуже сердитий, а потім замкнувся у своєму кабінеті.
— Мабуть, та жіночка — справді ласий шматочок, бо він аж сам не свій ходить, — підморгнув Вікторіно.
Ріголетто не відповів. Удав, що все те йому байдуже, і сидів, обхопивши голову руками; його потворне обличчя змарніло від горя та втоми, перед якими був безсилий весь його цинізм.
XIII. ОБОВ'ЯЗОК ЧЕСТІ
Тільки-но Флора вийшла з Тересиної кімнати, як з'явився Ріголетто. Він з першого погляду помітив, що в подруги засмучене обличчя, й відразу ж догадався про причину.
— Що, знову якась капость?
— Та ні, просто треба сплатити за кімнату за два місяці,— відповіла Тереса, намагаючись не виказати хвилювання.
Обоє сіли. Тереса вже не шила, і це турбувало друга. Тут майже ніщо не змінилось по двох місяцях втечі Рохеліо. Ріголетто приходив до Тереси по кілька разів на день, і між ними відновилася давня дружба; але тепер вони розмовляли менше, ніж раніш, — кожен переживав своє горе й непокоївся од дивної близькості, що єднала їх, але ще не вилилась у певне почуття. Обмінювались короткими, значущими фразами, в яких вчувалася щира приязнь, і жодного разу не згадали про втікача — таку умову поставила Тереса з першого ж дня, і Ріголетто не порушував її, нишком. милуючись цією незвичайною вольовою жінкою.