— Тепер їй трохи краще, — казала мати, яка все ще не могла повірити, що дочка помирає.— Вона вже не кашляє і кровотеча припинилась. Але тепер я бачу, що лікарі дурні. Оті кляті уколи, що вони їй роблять, погублять її… Ех, якби я була з самого початку покликала знахаря!..
— А знахар що каже?
— Те саме! Каже, що не хвороба, а лікарі вбивають дівчинку… Каже, що він вилікує її, якщо я дам триста песо, бо цілюще зілля дуже дороге.
Тереса замислилась. Побачила серед жінок Аніту і привітно кивнула їй головою. Дівчина була в яскравій шовковій сукні з низьким викотом і такій короткій, що виднілися голі литки. Почувши про обіцянку знахаря, Аніта підвелась і підійшла до Тереси та Флорінди.
— А він справді зможе вилікувати її?
— Так, моя люба! Але ж триста песо! Мені не зібрати їх, хоч би я й спродала все до ниточки…
Тереса нічого не казала. Думала, насупивши брови й міцно стуливши уста. Раптом вона підвела голову і промовила серйозно:
— Я розумію вас, Флоріндо, бо на вашому місці й сама повірила б навіть у чорта. Але не впадайте в розпач і спробуйте ще й цей засіб, щоб урятувати дочку. Зараз же йдіть до того чоловіка й скажіть, що ви згодні.
— А триста песо? — недовірливо спитала Флорінда.
— Я дам їх!
Тереса проказала ці слова просто, не надаючи їм особливого значення, і, вирвавшись од бідної жінки, яка з сльозами на очах цілувала їй руки, вибігла на вулицю; слідом за нею кинулась і Аніта.
— Зажди! Підемо разом, якщо ти додому. Моя стара зранку сама. Певне, лютує, як диявол.
Коли вони зручно вмостилися в екіпажі, наче дві добрі подруги, що після втішної прогулянки вертаються додому, Аніта знову заговорила перша.
— Сестро, чи ти подумала про те, що пообіцяла Флорінді? Де дістанеш такі гроші?
— Десь знайду, — коротко відказала Тереса.
Аніта скептично посміхнулась і замовкла. Тереса думала і, здавалося, теж не хотіла розмовляти. Так минуло кілька хвилин. Раптом екіпаж, що саме перетинав вулицю, зупинився, пропускаючи трамвай. Тут Аніта побачила знайомого чоловіка, який простував вулицею з великим шкіряним портфелем, і тихо сказала подрузі:
— Давай витягнемо в нього хоч трохи грошенят для Флорінди. Сама побачиш, який він негідник. — І покликала: — Хенаро! Хенаро!
Чоловік підійшов до екіпажа, знаком звелівши візникові почекати.
— Привіт, кицю! — сказав дівчині і, озирнувшись навкруги, потягнувся до неї, намагаючись ухопити за носа. — Ти що тут робиш?
— Їду до хворої, мій півнику, тому й покликала тебе. Дай п'ять песо. Потрібні для благодійності.
— Ого! Чималенькі робиш подаяння, дівчинко. Але цього разу переб'єшся — не маю дрібних грошей…
Він став на приступку екіпажа і наблизив гладке червоне обличчя до жінок, які мимоволі відсунулись. Аніта, скориставшись моментом, коли її приятель з цікавістю розглядав Тересу, засунула руку в кишеню його жилета, витягла звідти гаманець і спокійнісінько розкрила. Коли той схаменувся, було вже пізно — дівчина тримала в руках золоту монетку.
— Це нам конче потрібно, красунчику. Не для мене, а для хворої. Візьми свої гроші.
Вона віддала гаманець, залишивши собі монетку. Чоловік силувано засміявся.
— Он ти як? Ну то знай: коли зустрінемось іншим разом, я не заплачу тобі жодного сентаво. Попереджаю.
Аніта глузливо знизала плечима.
— Добре, мій любчику. Сам знаєш, я дівчина покірлива.
Чоловік дурнувато хихикнув.
— А ця, — раптом кивнув він на Тересу, — також їде туди?
Тереса образилась, але навіть оком не змигнула. Розгнівана Аніта сама відповіла нахабі.
— Не верзи дурниць, хлопче! Треба навчитись розрізняти людей… Ану злазь, бо ми поспішаємо!
Вона зіштовхнула надокучливого добродія з приступки й звеліла візникові їхати далі. Обернулась і, побачивши, що Хенаро ще й досі стоїть на місці, голосно зареготала.
— От мурло! Але ми таки видурили в нього п'ять песо для Флорінди. Еге ж!
Тереса неуважно кивнула головою і решту дороги мовчала, дедалі більше непокоячись.
Коли під'їхали до дому, вона вже мала обдуманий план. Заплативши візникові, сказала Аніті, щоб та мерщій ішла заспокоїти свою матір. Дівчина квапливо рушила нагору. Тереса замислено постояла на сходах, тоді рішуче повернула ліворуч і штовхнула двері Флориної квартири.
Напіводягнена орендаторка схопилася на ноги, квапливо прикрила простирадлом ліжко, де лежав її полюбовник, і стала навпроти нежданої гості, затуляючи своїм дебелим тілом усе, що було в кімнаті.
— Чого вам, сеньйорито Тересо? — спитала вона роздратовано, навіть не запросивши сісти.