— Котра година?
І сумно посміхалась, коли хотіли взнати, чого вона про це питає. Одного разу навіть сказала тихенько:
— Увечері дізнаєтесь.
Тереса уважно дивилась на неї. Під час задишки обличчя хворої було фіолетового кольору, а тепер стало жовте, як віск. Загострений ніс стирчав на ньому, наче лезо ножа. Губи почорніли й висохли, і рот перетворився на темний отвір, в якому не видно було навіть зубів. З цього страшного отвору виривалось повільне й стомлене дихання, що часом переходило в хрипіння і нараз обривалось. Худенькі, аж прозорі руки дівчинки немічно лежали на простирадлі і тільки час од часу корчились, немов бгали тонке полотно.
Тереса з жахом спостерігала цю картину і хотіла вже нишком піти з хати, але Флорінда подалася слідом, закидаючи її запитаннями:
— Ну, як вона тепер виглядає?
— Краще… набагато краще!..
— Справді? Ви гадаєте, спокій — то добра ознака? Я це помітила ще вранці.
Вона відвела свою колишню суперницю вбік і, шамкаючи беззубим ротом, знову почала гудити Рохеліо. Ставилась до Тереси, як до рівної чи радше, як до жертви, зваленої тим самим ударом, що й вона. Ще тоді, як вони вперше побачились, Флорінда прямо сказала, що вважає її, а не себе, за дружину Рохеліо — адже вона прийшла до нього чесною дівчиною…
— Мені знов розказали про того мерзотника, того гаспида… Він тепер у Сьєнфуегосі з своєю новою коханкою… і навіть не подумає прислати хоч сентаво для дочки, не поцікавиться, що з нею, чи не сконала вона, як собака… Але знайте, він заплатить за все… заплатить на цьому чи на тому світі, якщо є господь бог!..
В цю мить на ліжку почувся стогін, і обидві жінки метнулись до хворої. Вона ворушила губами, втупивши невидющі очі в стелю. Флорінда й Тереса нахилились над ліжком. Ліліна ледь чутно, але розбірливо повторювала:
— Пробачте йому… пробачте…
Отже, вона зверталась до них обох. Невже почула їхню розмову?.. Жінки здивовано перезирнулись. Відтак Флорінда кинулась до вмираючої із сльозами та поцілунками.
— Гаразд, янголятко моє… гаразд, коли ти так хочеш… Але будь доброю, ясочко, не залишай свою бідну матусю…
Її силоміць одірвали від дочки й посадили на стілець, щоб вона заспокоїлась. Вражена Тереса забилася в куток і стежила звідти за всім, що діялось у кімнаті.
Ліліна затихла і лежала, знесилена цим раптовим спалахом. Трохи перегодя вона знов заворушилась і знаками попросила змочити їй губи. Мати квапливо прибігла з намоченою хусточкою і швидко провела нею по напіввідкритому пересохлому роту.
Живлюча волога додала вмираючій трохи сили. Вона розплющила очі і ледь чутно спитала:
— Котра година?
— Пів на шосту, моя ясочко. Чому ти питаєш?
Ліліна загадково усміхнулась і прошепотіла:
— Так… Скоро самі дізнаєтесь… — І в неї затремтіли губи. Здавалося, вона молиться чи розмовляє сама з собою.
Тереса, не в силі дивитися далі на цю страшну агонію, втекла до вітальні, де стояв один-єдиний стілець з подертим солом'яним сидінням. Упала на нього і, обхопивши голову руками, поринула в сумні роздуми. Отямилась, коли зачула шум. Розплющила очі — перед нею стояв Ріголетто.
— Як дівчинка? — тихо спитав горбань.
Тереса зробила промовистий жест.
— Уже скоро…
— А мати?
— Нічого не бачить. Каже, що їй краще. Жахливо, правда ж?
Вони подивились одне на одного. Тереса не витримала погляду друга і перша відвела очі. Ріголетто був, видимо, занепокоєний, і вона розуміла чому.
— Принесіть собі стілець або ящик і сядьте коло мене, адже там вам не можна бути.
Він скорився. Зайшов до кімнати, глянув на обличчя хворої і зараз же повернувся. Примостившись біля Тереси, щиро й схвильовано мовив:
— Здається, й моя бідна бабуся теж зібралася на той світ. Скоро залишусь я сам-один…
Тереса мимоволі здригнулась від його скорботного тону.
— А ваші друзі?
— У мене тільки один друг — ви. Я втратив усі свої колишні зв'язки, ви ж знаєте…
У старенькому мішкуватому костюмі, випнувши кощаві груди, від чого голова ще дужче запала між гострих плечей, бідолашний горбань мав пригнічений і жалібний вигляд, хоча й намагався удавати байдужого. Тереса нишком позирала на нього, догадуючись, що він страждає. Відчувала докори сумління, думаючи про таємницю, яку мусила приховувати, проте їй стало легше, коли він прийшов, — адже тепер вона не була сама. Сидячи вдвох у порожній вітальні, вони тихенько розмовляли.