— Ні, Еміліо, — сказала Тереса. — Тепер ви маєте дещо більше. Ви вже не такий, як були раніш.
Ріголетто нервово ляснув по колінах згорнутою газетою і вигукнув:
— Запевняю вас, я такий самий!.. Тільки раніш я не думав про себе…
— А тепер думаєте?
— Так!
Сказав це гнівно, ніби ненавидів самого себе, і мовчки похнюпив голову. Тереса заговорила до нього лагідно, по-материнському, як говорила завжди, коли він починав нарікати на свою долю.
— Чи багато таких людей, як ви, Еміліо?
Вона хотіла сказати йому: «Бачте, я також лишилася сама… Якби ви знали, що зараз твориться в моїй душі!» — але стрималась, чекаючи відповіді.
Ріголетто мовчки знизав плечима. Обоє поринули у свої роздуми. Кожен мав стільки сказати в цю хвилину, коли їхня щира приязнь, яка недавно тільки почалась, уже доходила кінця. А поруч, у сусідній кімнаті, конала горопашна Ліліна, і це робило їхню болісну зустріч іще сумнішою.
— Мабуть, ніхто не дивиться на життя з такою огидою, як я, — після короткої паузи, немов сама до себе, промовила Тереса. — Тепер можу сказати, що все омріяне в дитинстві не збулось і, напевне, ніколи вже не збудеться. Та, хоч як це дивно, я не відчуваю пригніченості і навіть не думаю про смерть.
— А що вам здається гіршим за життя? — похмуро спитав Ріголетто, намагаючись осягнути її думки.
— Усе! Брехня, нещирість, лицемірне себелюбство, зневага до інших людей… Якби ви знали, як я ще дівчинкою гнівалась, коли в домі говорили про вигоду й про гроші! Я тупотіла ногами, плакала, а батько насміхався, називаючи мене дурною неврастенічкою. Ну, а тепер життя примусило мене пожертвувати своїми найкращими ідеалами.
— І ви тепер гадаєте, що на землі нема нічого чесного? — неспокійно спитав горбань.
— У любові — ні, в дружбі — є, Еміліо. А любові, про яку я мріяла, певне, зовсім не існує.
Ріголетто сумно посміхнувся.
— Ви й досі кохаєте його, Тересо, і не перестали страждати через свою любов, хоч думаєте навпаки.
Вона гаряче заперечила, щиро дивлячись йому в очі:
— Ні! Запевняю вас, що ні!.. Відколи я перестала вірити, перестала й любити. Віра і любов для мене нероздільні. Тепер мені жаль тільки втраченого часу… — І замовкла, немов поринула в море спогадів.
Ріголетто нишком дивився на її гарну шию та похилену голову з важкою короною чорних кіс, і на очі йому навернулися сльози. Його серце билося так шалено, що він мусив прикласти руку до грудей. Чи він знав щось із того, що Тереса сором'язливо намагалася від нього приховати? Напевне, дещо знав од свого приятеля, службовця в дона Рудесіндо, який не пропускав повз увагу жодної деталі з життя хазяїна і того вечора був особливо пильний. Тереса лякала і водночас нестримно вабила до себе Ріголетто, сповнюючи його душу сум'яттям. Часом спалах шаленої надії розпирав йому груди — адже їх з Тересою єднала така щира, майже братерська приязнь, — а потім він знову впадав у розпач, переконуючи себе, що вона ніколи не піде далі. Звичайно, вона була грішниця, жінка, яку покинув коханець, така ж нещасна, як він сам, — через те він і хотів, щоб вона не ганьбила себе більше…
Тереса вгадала думки Ріголетто і спробувала перевести розмову на інше. Взяла у нього з рук газету й перебігла очима кілька сторінок. Ріголетто не заважав їй, але раптом помітив, що вона зблідла й при кипіла поглядом до сторінки, де великими літерами сповіщалося про розиграш по лотереї швацьких машин, розподіл яких між бідними жінками відбувся в розкішному будинку багатого банкіра й відомого філантропа сеньйора Рудесіндо Сармієнто, президента благодійної асоціації, котра влаштувала «прекрасне свято доброчинності», як писав хронікер.
Коли б Ріголетто наперед підготував таку пастку, щоб переконатись у своїх здогадах, то й тоді, напевне, не домігся б більшого успіху. Але він затамував свої почуття і спитав удавано байдуже:
— Ви знаєте що-небудь про ту благодійну пиятику?
— Ні, але все це мерзота! — обурено відказала вона й відкинула газету.
Ріголетто сумно глянув на неї. Вони помовчали, тоді знов повернулись до звичайної розмови, в якій кожен виливав свій біль. Обоє погодились на думці, що в житті необхідний позитивний ідеал, ілюзія, заповітна мета, які правили б за дороговказ у вічному й одноманітному плині днів. Тереса припускала, що за своєю природою та вдачею вона мала стати грішницею, і ганила себе за те, що була поганою матір'ю. Ріголетто вважав своє життя пропащим кожного разу, коли поглядав у дзеркало. Вона лагідно заперечувала: фізична краса — то не найголовніше в людині,— і ці її слова немов ясним променем осявали душу нещасного горбаня.