— Я твоя і кохаю тебе, хоч ти й не віриш. Твоя! Твоя! Твоя!..
Рвучко відхилилася назад і швидко зачинила вікно, щоб позбутися цих болісних видінь. У душі змагалися страх і жага кохання. Пройшлася по кімнаті, намагалася заспокоїтись, потім сіла за письмовий стіл і почала писати листа, в якому виливала свою душевну тривогу.
«Моя любов і мріє, мій бог і неможливе щастя моє!
Я не могла ні вдоволити твого прохання, ні пояснити свою відмову, бо не в змозі висловити все, що відчуваю, коли ти поруч. Нині, коли я далеко від тебе, хочу поговорити з тобою по щирості, щоб ти мене зрозумів.
Ти не можеш знати, серце моє, як я сама з собою борюся. Не можеш, бо зовсім по-іншому мислиш, бо вихований інакше, ніж я, а ще тому, що ти — мужчина.
Слухай же: я — погана! Злочин, який я чиню, лякав би мене, якби він не приніс уже стільки горя, і це не стало ніби спокутую за нього. Лише отак я можу жити зі спокійною совістю. Знай, я маю силу, щоб іти далі, навіть обманюючи матір.
Я завжди тебе кохала і кохаю нестямно, як тільки може кохати жінка. Я тебе кохаю і хочу, щоб ти був моїм… Нині, в цю хвилину, я відчула, що не можу без тебе, і злякалась, і, щоб утекти від самої себе, відійшла од вікна, біля якого стояла.
О, ти не знаєш, як мене п'янило б твоє кохання, коли б воно було шлюбне! Я навіть не наважуюсь уявити собі такого щастя! Я хочу, щоб ти знав, як нелегко дається мені ота жорстокість, та обережність, за які ти не раз мені дорікав. Знай: я мучусь, але відколи кохаю тебе, мені дорогі стали і тінь твоя, і журба моя!..
Чому ти просиш у мене те, чого ми ніколи не будемо мати? Тож я і дивлюсь на тебе, як на вічну й неможливу любов. Чому не береш те, що я можу дати тобі?
Слухай мене, щастя моє. Якщо любиш, то не можеш зичити мені зла. Я не змогла б жити з матір'ю, обманюючи її у рідній оселі… Ти помітив, я мовчу тут про все, що хоч трохи стосується шлюбних обов'язків, якими, ти сам добре знаєш, я не дорожу? Нині я знайшла в собі силу, щоб зносити докори сумління та горе, і кажу тобі: я щаслива, бо живу і знаю тебе… Але якби я дозволила собі поступитися, то, присягаюся своїм коханням, була б найнещасніша в світі!
Ти не приходь більше, єдине світло моєї душі! Я можу стерпіти все, лиш не твою зневагу і не розлуку з тобою. Я не прошу любити мене, я благаю, щоб ти розлюбив. Я звертаюсь до твого кохання і співчуття, і навіть не відчуваю приниження, бо перед тобою не маю гордості. Ні-бо, приходь! Хочу бачити тебе й чути, хочу, щоб твоє життя пломеніло разом з моїм, хоч вони й не можуть з'єднатись, хочу твого кохання і поцілунків, якщо вони в тебе знайдуться для твоєї нещасної
Згорнула лист удвоє, поклала в химерну металеву шкатулку. Потім, не роздягаючись, лягла на ліжко. Ось ще трохи припізніє, і вона непомітно перебіжить через сад і покладе шкатулку з листом у щербату вазу в огорожі, що правила їм за поштову скриньку.
Марсіаль, напевне, завтра забере листа, бо щодня приходить у їхній сад.
ІІ
У гріх сеньйора де Хакоб впала непомітно, як це буває, коли схиблюють доброчесні.
Коли вона з матір'ю, братом, сестрою і чоловіком повернулася з Іспанії, мучили її дві великі біди: лікарі визнали батьку безнадійно хворим, а чоловік зовсім її не кохав. Сеньйор Вільялоса від самого початку не схвалював того шлюбу. Сім'я Хакобів давно вже розорилась. Про них не можна було почути чогось поганого, але й доброго було не чувати. Тож батькові не вельми подобалось, що Діонісіо стане чоловіком його дочки. Йому ввижався фальш в очах того ферта, який над усе дбав, щоб у нього блищали нігті,— більше, ніж про порядну посаду. Та, коли похопилися, було вже пізно: Амада впіймалася в сіті цього молодика, а вона, серйозна й мрійлива, завжди доводила все до кінця. Сеньйор Вільялоса виховав і вивів на добрий шлях своїх дітей, та на цьому й заспокоївся. Він покликав до свого кабінету Амаду, лаконічно виклав їй свої побоювання, а далі дозволив дівчині, якій ще не минуло й двадцяти років чинити свій розсуд.
— Отже, зваживши все, дочко, — закінчив він, — ти вирішила вийти заміж? Ти добре обміркувала?