— Ні, не кохання!
Вона знову рвучко підвелась, гнівно дивлячись на Марсіаля.
Марсіаль спокійно заперечив:
— А що ж тоді? Чому це не може бути коханням?
— Тому, що не може бути.
— А якщо воно все-таки живе в нас, ні на що не зважаючи? — В голосі його забриніла гірка іронія.
— Ні, такого ніколи не може бути!
На устах у неї заграла переможна усмішка, і Марсіаль зніяковів.
А що, коли в цієї жінки, яка була для нього вища за всіх жінок, і справді холодна душа?.. Марсіаль зовсім знітився і замовкнув. Приклав руку до чола, щоб заспокоїтись.
І тоді сталося диво. Горда й непохитна жінка, яка щойно дала йому рішучу відсіч, нараз цілковито змінилась, угледівши, як зажурився її коханий. Вона наблизилась до Марсіаля, мало не торкнувшись його.
— Слухай мене, друже, — почала сердечно й лагідно. — Те, що ми можемо мати, ми вже маємо. Нащо думати про щось більше й мучити себе? Я не хочу, щоб хтось зневажав мене навіть у думках, тим-то й мовчу про свої почуття…
Вона опустила очі І, зашарівшись, тихо додала:
— Бачиш, я зовсім щира з тобою.
Марсіаль, який аж тремтів увесь, відчуваючи їх так близько, сумовито спитав:
— Отже, Амадо, хто я і ким можу бути для тебе?
Вона всміхнулась.
— Ти? Моя мрія — ось хто ти! І можеш бути для мене лише мрією. Так я тебе називаю, коли залишаюсь на самоті і думаю про тебе, про себе і про нашу долю.
Він закохано дивився на неї, дослухався до її слів, у яких не вчувалось ні лицемірства, ні бажання похизуватись. Амада була бліда, але спокійна. Марсіаль вдихав пахощі її парфумів, відчував тепло її тіла і намагався не поворухнутись, щоб не порушити цю несподівану близькість. Але не стримався і, наче враз сп'янівши, потягнувся до її обличчя, що схилилось над ним. Та Амада все з тою ж спокійною усмішкою трохи відступила.
В цей час на порозі стала сліпа. Обережно простягнувши руки перед себе, вона поволі попрямувала до них, добродушно й довірливо усміхаючись. Амада і Марсіаль, миттю отямившись, кинулись їй назустріч і повели до крісла. Амада піднесла до губів материну руку, зморшкувату й бліду, з набряклими венами, і рвучко почала її цілувати…
IV
Марсіаль порівнював свою боротьбу за підкорення Амади де Хакоб з воєнною кампанією, в якій ворог здає свої позиції так повільно, що не знаєш часом, чи ти зайняв їх, чи втратив. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ось-ось досягне мети, та наступного дня він з подивом помічав, що треба починати все спочатку, бо за кілька годин розлуки її воля знову зміцніла. Звичайно, вона його кохала — він бачив це по її очах, хоч як вона намагалася приховати свої почуття. Чому ж тоді вона не стала його коханкою або не відмовила йому рішуче, як жінка, що над усе ставить подружню честь? Він не сумнівався, що в її поведінці не було кокетування. Вихована в сім'ї, де дітям змалку прищеплювали такі риси, як щирість, відвертість і вірність у взаєминах, вона була вірною послідовницею родинних традицій. І водночас у ній відкрилося щось нове, і це вкрай здивувало й стривожило Марсіаля.
Після того, як між ними було вимовлено слово «кохання», Амада більш не забороняла йому про це говорити. Але який же він був примарний, цей здобуток! На всі палкі Марсіалеві тиради вона відповідала спокійно, по-дружньому, хоч і слухала їх з душевним трепетом.
Якось вона сказала Марсіалеві, що почуття в неї затьмарюють розум.
— Я не маю права на більше. Не маю права й на це. Все це крадене! Я наче злодійка, а почуваю себе щасливою. І мені байдуже, як на мене дивиться світ.
— А що дав тобі світ, серце моє? Чому ти жертвуєш собою на догоду іншим?
Амада уперто похитала головою:
— Ні, не іншим, а самій собі. Я маю свої засади. Повір, якби йшлося тільки про закони, писані або нав'язані іншими, я б, не вагаючись, порушила їх задля кохання, яке живе в мені…
Та то були тільки слова й душевні поривання. Коли ж Марсіаль починав наполягати, Амада боронилась уперто, майже вороже. Трохи інакша вона ставала в ті хвилини, коли бачила його сумним або ж боялася втратити. Марсіаль прагнув скористатися з цього, щоб оволодіти нею. Нестримно пориваючись до цієї жінки, він не міг без хвилювання дивитись на її пишні плечі, високий стан, гарні руки під чорним серпанком рукавів. Що робив «варвар» з усіма цими скарбами? Тим варваром був чоловік, хазяїн, який мав право володіти її прекрасним тілом безроздільно. Думаючи про це, Марсіаль аж палав від люті. Він знав її чоловіка, світського сноба, знав про його цинічне ставлення до сімейного життя. Безперечно, Діонісіо ображав її своєю грубістю, адже для нього вона була лише слухняна рабиня. Часто Марсіаль поривався одверто спитати Амаду про все це, але не наважувався, бо всім своїм поводженням вона більше скидалася на цнотливу дівчину, аніж на жінку, зв'язану сімейними узами з такою людиною, як Хакоб. Усе це страшенно дратувало Марсіаля. Чому вона не може належати йому, як належить Хакобові? Під час їхніх побачень у присутності сеньйори Вільялоси, у якої після втрати зору став напрочуд гострий слух, Амада й зовсім відчужалась, ніби ховалася в панцир, тільки-но він робив необережний порух…