Якось увечері, коли сліпа, як завжди, задрімала, Амада гірко заговорила про те, як нещасливо склалось її життя. На очі їй навернулися сльози. Зворушений Марсіаль простягнув руку і ніжно торкнувся її пальців. Та Амада гнівно глянула на нього і відсахнулася так рвучко, що розбудила матір. «Ні!» — рішуче промовляли її очі, хоч губи були стулені.
— Що таке? — злякано спитала старенька, стрепенувшись у своєму кріслі.
— Нічого, мамо, то вам, напевне, щось наснилося, — спокійно кинула Амада і, сердито поглянувши на зблідлого Марсіаля, прошепотіла: — Щоб цього більше не було! Зрозуміло?
І повернулася до перерваної розмови, — тільки кутики вуст нервово пересмикувались. Марсіаль хотів одразу ж піти додому — надто вже схоже було, що з нього глузують, — проте лишився. Прийшов і другого, і третього дня, але був такий пригнічений, що Амада занепокоїлась.
— Марсіалю, що з тобою? Чого ти такий сумний? — ніжно щебетала вона.
Той тільки знизував плечима.
Одного разу Амада, забувшись, поклала руку йому на коліно й подивилася так щиро й покірливо, що Марсіаль підхопився і палко стиснув їй пальці. Серце в Амади закалатало, вона опустила очі і обережно вивільнила руку.
І все ж цього разу крига скресла — Марсіаль не почув жодного докору. Амада тільки соромливо усміхалась.
— Ти даєш мені кохання по краплині,— засмучено мовив він.
Тендітна рука з м'якою, як шовк, шкірою незабаром звикла до теплого полону Марсіалевих долонь. Пальці закоханих сплітались, і молодик не тямився од захвату. Сліпа, нічого не знаючи про цю ідилію, стала її мимовільною співучасницею. Амада, якій здавалося, що тьмяні зіниці матері прикуті до неї, червоніла до вух і намагалась не дивитися на стареньку.
Іноді повз них тихо проходила служниця Хоакіна, і Амада швидко забирала свою руку. Служниця удавала, ніби нічого не помічає, проте Амада мимоволі здригалась.
— Сама не знаю, чому я боюсь цієї жінки, — пробелькотіла вона якось у відповідь на здивований погляд Марсіаля.
— Чого її не звільнять?
— Заради матері. Мати звикла до неї і вважає її найчеснішою з усіх слуг. Можливо, я перебільшую, але ж вона не симпатична, правда?
— Так, не симпатична, — потвердив він, не розуміючи, проте, її хвилювання.
Марсіаль не зрікався наміру полонити Амаду і наполегливо вів далі свою хитромудру гру. Потихеньку, наче незумисне, його пальці підступно тяглись усе вище, і, хоч здобутки, досягнуті ціною тих терпеливих старань, були мізерні, закоханий тішився й ними. Амада добре розуміла його маневри й не приховувала цього. Часом, коли його рука надто сміліла, вона спокійно брала її і відводила вбік. І Марсіаль мусив починати все спочатку.
Одного дня, коли Амада, як йому здалося, була особливо податлива, він спробував піти в новий наступ — потягнув до себе її руку і рвучко притулив до щоки. Та коли він нахилився, щоб припасти до руки губами, очі Амади гнівно спалахнули, і вона рішуче випручала руку. Після того весь вечір була сувора, та й у наступні вечори Марсіалеві доводилось тільки відступати.
— О ні, такого більше не буде! — спокійно і твердо проказала вона, певна своєї сили.
Та невдовзі сталася непередбачена подія, що відвернула думки закоханих на інше. Сеньйора Вільялоса, завжди стримана й мовчазна, якось уранці, коли Амада одягала її, зненацька спитала, чи вони самі. Діставши ствердну відповідь, старенька схвильовано заговорила про те, що вони не повинні більше приймати Марсіаля, бо, мовляв, його візити стають просто обурливі. Амада застигла вражена, не знаючи, що відповісти. Кого вони можуть обурювати? Хто сказав таке матері? Подумала про чоловіка й нараз похолола від жаху. Але тут-таки відкинула цю підозру: чоловік ставився до неї так само байдуже, як до сусідського пса. Лишалася тільки Хоакіна: вона одна бувала із сліпою і могла про це сказати. Амада ледве пересилила себе, щоб не впасти в ноги матері і не звірити їй душу: для сеньйори Вільялоси, яка вважала дочку безгрішною святою, то був би надто тяжкий удар…