Від цього дня Марсіалева поведінка різко змінилася. Він став суворий та вимогливий. Зажадав рішуче: або вона віддасться йому, або вони розлучаться назавжди. Проте Амада не відповідала нічого певного й ухилялась навіть од тих невинних пестощів, що їх дозволяла раніше. Воліла, щоб він спокійно й мовчки сидів поряд, нічого не кажучи про своє кохання й не докоряючи їй. Самого цього було досить, щоб вона почувалася щасливою. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ненавидить її за цю дивовижну, протиприродну цнотливість, і він із злістю й зневагою думав: «Істеричка!» Проте й далі приходив на побачення, марнуючи сили в цьому впертому змаганні.
Одного вечора, добре все обміркувавши, Марсіаль раптом запропонував новий план: треба, щоб він мав ключа од бічної садової хвіртки, — тоді вони зможуть зустрічатися в альтанці, де раніше жив садівник. Та Амада так гордовито засміялася, що він враз знітився.
— Я тобі сказала, що ніколи не допущу, щоб хтось поводився зі мною, мов із якоюсь легковажною жінкою! — гнівно вигукнула вона.
— В такому разі, навіщо я тут? Чому ти приймаєш мене і дозволяєш себе цілувати? Може, ти гадаєш, що все це не одне й те саме?
Амада ображено підхопилася, щоки їй палали.
— Ні, це не одне й те саме!
Марсіаль ущипливо розсміявся, і необережне слово «святенниця» зірвалося з його уст. Вони дивились одне на одного з неприхованою ненавистю. І раптом Амада обхопила голову руками й нестримно заридала, з болем усвідомивши, що світ — зовсім не такий, яким вона його собі вимріяла.
Марсіаль спокійно чекав, поки вона виплачеться, тоді холодно й чітко мовив:
— Я не збираюся дискутувати з тобою на теми моралі. Ми однаково не порозуміємось. Але слухай уважно. Якщо ти погодишся приймати мене в альтанці й призначиш у листі день і годину — я одразу прийду. А тут, у бібліотеці, ти мене вже ніколи не побачиш.
Вона одвернулася так зневажливо, що Марсіаль, втративши самовладання, гнівно скрикнув:
— То відповідай же!
Амада мовчки знизала плечима.
— Що ж, тоді прощай.
— Прощай, — сказала вона й відчинила перед ним двері…
Протягом восьми днів Амада марно чекала листа. Щоранку зазирала у вазу, але не знаходила в ній нічого, крім власних послань, що їх писала кожного вечора. У відчаї надіслала листа поштою. Благала прийти в четвер до бічної хвіртки. Марсіаль прийшов. Сеньйора Вільялоса ще не лягла спати, тому Амада хотіла провести його до бібліотеки. Але Марсіаль був невблаганний. Вони довго сперечалися. Знервована Амада забула навіть, що мати, сидячи у вітальні, може їх почути. Не важко здогадатись, як закінчилося це побачення, бо жоден з них не хотів поступитись.
VI
У колишньому кабінеті сеньйора Вільялоси біля маленького столика сиділа сліпа, а перед нею похмуро стояла служниця Хоакіна. Великий робочий стіл старого чиновника було застелено чорним сукном — по смерті господаря до нього ніхто не доторкався. В кутку стояв сейф з виписаним золотими літерами ім'ям власника та великою ручкою з таємним шифром. У стінних нішах — дві старі, з червоного дерева шафи, в яких сеньйор Вільялоса зберігав не дуже важливі папери. На стінах — велика потемніла від часу карта Куби, календар, кілька недорогих картин. Про строгі смаки господаря свідчили прості меблі — мабуть, ще дідівські. Кілька стільців із запалими сидіннями й зручне шкіряне крісло, в якому любила сидіти сліпа, не порушували стилю кімнати.
Сеньйора Вільялоса із служницею зайшли до цієї кімнати, щоб звірити рахунки за місяць. Хоакіна гортала звіти і якісь нотатки, розкладала на стільці пакуночки з монетами і пачки банкнотів. Вдова мовчки чекала з притаманною безпомічним сліпим сумирністю. Нарешті Хоакіна заговорила:
— Сеньйора добре б зробила, якби увільнила мене від обов'язку зберігати гроші. Сеньйора довіряє мені і знає, що я радше відрубала б собі руку, аніж дозволила комусь узяти хоч одне сентаво. Але я звичайна служниця і навіть сама не певна своєї чесності. Та ще люди такі лихі, сеньйоро…
І навіть знаючи, що стара не бачить її, Хоакіна покірливо схилила голову.
Старенька лагідно усміхнулась.
— Хто ж це тут лихий, дочко моя? Всі ж бо знають, яка я немічна та безпорадна.
— Звісно, коло вас є й хороші люди, сеньйоро. От хоч би сеньйора Амада, вона така добра. І ще…
— Всі вони наче діти, Хоакіно! — жваво перебила вдова. — Ти знаєш, що сеньйора Амада відмовилась порядкувати в домі, бо їй і так ніколи. Сеньйора Амада повинна піклуватися про чоловіка…