Хоч як силкувалась Амада забути Марсіаля, та все було марно… На її сповнений благань лист Марсіаль відповів довгим і розсудливим посланням. Дорікав їй за безглуздий опір, за те, що вона легковажить його почуттям. Нагадував, як палко він її кохає.
«Ти не можеш уявити собі моїх страждань, — писав він. — Я приходжу до тебе з любов'ю і вірою, прагнучи твого кохання, а ти відштовхуєш мене, і я падаю додолу, мов птах з підтятими крилами. Холод, який віє між нами, тебе захищає, а мене паралізує, наче подана тобою отрута».
А внизу дописано:
«Якби я ставився до тебе інакше, то, може, здолав би якось притерпітись і задля твоєї втіхи грав би й далі в любовній комедії, що відповідає твоїм поглядам на кохання. Та, на горе, це не так, і я менше страждаю, коли не бачу тебе. Тому нам краще не зустрічатись: мені несила вже зносити такі муки».
Після цього в заповітній вазі не з'являлося більше жодного листа.
«Ні, він мене не кохає,— перечитуючи останній лист, гнівно думала Амада, — і, мабуть, взагалі не здатний любити».
Жіноча гідність підказувала єдину раду — треба все забути, — але бракувало мужності. Амада призначала собі строки: «Якщо він не прийде до суботи, я його забуду. Якщо двадцять днів не напише, перестану про нього думати». Минула субота, минав двадцятий день, вона лютилася, та перебороти себе не могла. Вечорами виходила з книжкою в сад, до маленького водоспаду, шум якого трохи заспокоював її душу, і звідти крадькома позирала на занедбану альтанку. Вперто казала собі: «Ні, ніколи не піду туди з Марсіалем. Краще помру від муки!..» Зрештою, не витримувала й тікала в дім, до матері.
Спалахи пристрасті й журба мало позначились на Амадиному мармуровому обличчі. Бліда, мовчазна, в чорному вбранні, що так їй личило, вона скидалася на статую. Тільки Марсіалеві іноді відкривалася на якусь хвильку глибина цієї неспокійної душі. Але таке траплялося дуже рідко, і Марсіаль часто з відчаєм думав, що Амада просто жінка без темпераменту. Отже, лишалося тільки забути її, розлучитися навіки…
— Я знаю, ти мене кохаєш, — казав він їй. — Але що то за чудна примха — належати тільки нелюбому чоловікові! Мабуть, ти й сама не зможеш пояснити мені все це.
— Нащо пояснювати? Однаково ти не зрозумієш! — згорда, навіть із зневагою вигукувала Амада, і це ображало закоханого.
Уже двадцять днів вони не бачились, і Амада місця собі не знаходила. Була субота, а в неділю минав строк, який вона сама собі призначила. Вже відчували, що і цей останній день нічого не змінить, палко запевняла себе, що вже вилікувалась од згубної пристрасті, і водночас зневажала себе за цю брехню.
Увечері Амада таки зайшла до вітальні, дарма що там були гості. У неї шалено забилося серце: в кріслі, сердечно розмовляючи із сліпою, сиділа Марсіалева мати. Ця хвороблива жінка рідко виїздила в місто і, мов у тюрмі, ниділа в невеличкому маєтку, де її чоловік був управителем.
Амада хвилину постояла, привітно усміхаючись до гості. Взагалі вона була не дуже товариська і навіть сухувата з людьми, нехай і з родичами. Та, покохавши Марсіаля, Амада полюбила все, що стосувалось його, отже, не могла байдуже повестися з його матір'ю, хоч як мало її знала. То була сухорлява жінка, що лютувала на весь світ, бо мусила жити в глушині після того, як уже стільки вистраждала в своєму житті. Щоправда, в домі Вільялосів вона, як бідна родичка, була стриманіша, ба навіть улеслива.
— А-а, пустунко! — сказала вона Амаді, на котру ще дивилась, як на дитину. — Яка ти гарна! Аж хочеться поцілувати тебе.
Ніжно обняла Амаду, потім обернулась до сліпої.
— Крістіно, який жаль, що ти не можеш бачити своєї дочки! Вона вродлива й свіжа, мов троянда, а яка в неї статура!..
Коли Амада зайшла, жінки саме розмовляли про Марсіаля: його мати скаржилася, що син не справджує її надій. Після взаємних компліментів вони знову заговорили про своє, а Амада слухала їх і ніяково усміхалась. Відчувала, як час від часу шалено калатає її серце, хоч на виду лишалася незворушна. Гостя бідкалась, що синова вдача змінилася на гірше, і сліпа погоджувалась, приказуючи:
— О-о, люба, прикрості нас не минають! Од них нікуди не втечеш!
— Я радила Марсіалеві оженитись, — торохтіла далі гостя. — В нього ж голова на в'язах є. Тільки в ній ще гуляє вітер. Знаєш, Крістіно, було б добре, коли б він знайшов хорошу дівчину, яка б вилікувала його від дивацтва. Спочатку я не хотіла цього, але тепер щиро бажаю, щоб він одружився.