— Чесно!
Вони б, напевне, дійшли згоди, якби знову обнялись, але їх налякала тінь, що промайнула по мармуровій підлозі галереї. З суміжної кімнати вийшла Хоакіна і, удавши, що не помітила їх, безгучно зникла у дверях навпроти. Амада і Марсіаль не наважувалися поворухнутись.
— Тобі не здається, що це нерозважливо? — промимрив він. — Твоя мати довірлива, але моя і крізь землю бачить. Ходімо!
Амада стримала його. Її теж гнітив страх, проте обличчя в неї було спокійне.
— Ні, ходімо спочатку поглянемо на вимикач, про який я тобі казала. Ця жінка, — кивнула вона головою вслід Хоакіні,— напевне шпигуватиме за нами.
З обережності ще й подзвонила і звеліла служниці піти з ними — мовляв, може знадобитись її допомога.
Ідучи, вона думала: «Він мене кохає. З його обличчя видно, як він страждав від розлуки й боровся, щоб домогтися свого. А його хочуть оженити й забрати від мене назавжди. Але я його захищу, як захистила цього вечора».
Тепла надія зажевріла в її серці, розлилася в грудях, забарвила бліді, щоки…
VII
Та радість тривала недовго. Хоч яка була Амада певна, що Марсіаль таки повернувся до неї, все ж слова старої сеньйори Каталіни про те, що треба оженити його, аби «вилікувати од дивацтва», не йшли їй з думки. Так, він не належить їй, рано чи пізно ним назавжди заволодіє інша жінка, і вона не в силі цьому зарадити… До того ж вона ще й боялася самої себе, не знаючи, чим усе це скінчиться. Було очевидно, що Марсіаль ніколи не поступиться. Якби він був просто палкий І вимогливий, його легко було б стримати ніжністю та хитрощами. Але він, коли йому суперечили, ставав мовчазний і похмурий. «Кохання вільне, — казав він, — воно не знає меж. Просити, благати — навіщо ця комедія? Коли двоє любляться, ні ' до чого якісь там розмови — і без того все ясно». Перед Амадою стояла страшна дилема: або здатись, або пожертвувати своїм почуттям.
Тим часом вона прагнула одного: нехай би Марсіаль і далі приходив до неї в бібліотеку, — там він мусить поводитися стриманіше. Щоправда, він став вимогливіший і не погодиться довго чекати. Це завдавало молодій жінці пекельних мук. Підготувати для побачень стару альтанку теж було не так легко. Амада не раз підходила до садової огорожі і оглядала маленьку залізну хвіртку. Великий замок на ній узявся іржею, а ключ давно подівся не знати куди. А ще треба було прибрати й саму альтанку, захаращену різним мотлохом. Та й садівникові діти допізна бавилися неподалік і могли побачити Марсіаля.
— Це безумство, справжнє безумство! — казала собі Амада, не знаючи, як виконати свою обіцянку.
А Марсіаль щоразу питав її, пронизуючи невблаганним поглядом:
— Ти вже зробила щось, аби влаштувати наше гніздечко?
Одного разу, висунувши шухляду, де лежали різні дрібнички, Амада побачила там великий ключ, поїдений іржею, але дбайливо вичищений і змащений, їй аж дух перехопило від подиву. Невже це знову Хоакіна? Ні, ця лицемірка не могла діяти з доброї волі!..
Амада взяла ключ і побігла до хвіртки, зовсім не турбуючись тим, що її можуть побачити. Диво дивне! Замок був змащений, відчинявся легко, тільки завіси рипіли. Амада подалася до альтанки. Виявилося, що й там усе добре прибрано. Що ж діяти далі? Цілий день сушила собі голову, але так ні до чого й не додумалась.
Увечері, перевдягаючи матір до сну, вона наважилась дати бій заради свого щастя.
— Мамо, — раптом сказала вона непевним голосом, — коли ти дозволиш, я попрошу тебе про одну річ, але з умовою, що ти нічого не розпитуватимеш.
Старенька застигла від подиву, розуміючи, що йдеться не про якусь дрібницю. Тоді кивнула головою на знак згоди.
— Передусім скажи мені таке, — хоробро почала Амада. — Тобі було б дуже важко відмовитись од послуг Хоакіни?
Сеньйора Вільялоса, яка лагідно усміхалася до дочки, щоб підбадьорити її, одразу спохмурніла.
— Не розумію, моя люба.
Амада так само хоробро вела далі:
— Це дуже просто. Сама знаєш, скільки я вистраждала, які в мене слабкі нерви. Отож, коли б я просто попросила звільнити цю служницю, ти вдоволила б мою примху?
Сліпа замислилась. Амада схвильовано стежила за нею.
— Тобі самій потрібна Хоакіна, дочко моя?
Амада ледве стрималась, щоб не вигукнути: «Ця Хоакіна мені остобісіла!» — але натомість сказала твердо:
— Ні!
— Отже, Амадо, ти хочеш, щоб я вигнала на вулицю служницю, яка є втіленням гідності, чесності й шляхетності?
Амада з гіркотою глянула на матір, яка ніколи не виявляла рішучості навіть у важливіших питаннях. Проте треба було домагатися свого, і вона сказала: