— Я попереджала тебе, мамо, — ти ні про що мене не розпитуватимеш. Ця жінка дратує мене. Я вважаю, що вона лиха й лицемірна. Чому б нам не дати їй щедрий подарунок і не відпустити тихомирно?
Сеньйора Вільялоса примирливо погладила дочку по голові, проте рішуче відповіла:
— Це було б несправедливо, дочко моя. Отже, й не проси мене про таке.
Амада зусиллям волі опанувала себе. Як завжди, дбайливо поклала матір у ліжко, поцілувала її і мовила удавано спокійно:
— Гаразд, мамо. Може, ти й маєш рацію, а я все перебільшую. На добраніч!
Прикро вражена цією розмовою, вона вийшла з кімнати. Було очевидно, що підступна служниця вже підкорила собі слабку волю бідолашної сліпої. І Амада з гіркотою подумала, що коли б матері довелося вибирати між нею і Хоакіною, вона, безперечно, віддала б перевагу отій пронозі.
Того ж вечора Амада написала Марсіалеві, благаючи його перенести наступну зустріч на інший день. Це було у вівторок. Марсіаль прийшов у четвер, коли сеньйора Вільялоса ще не лягала спати. Амада тихо провела його повз неї. Сліпа щось бурмотіла собі в своєму кріслі. За чверть години закохані лишилися самі в бібліотеці. Марсіаль кинувся був до Амади, але вона жестом зупинила його. Розповіла про ключ, підкреслюючи, що таке трапляється уже вдруге. Та про диван знов-таки згадати не наважилась. Марсіаль, зрадівши, що хтось йому допомагає, не поділяв її побоювань і сказав, що такої нагоди проминати не слід. Його себелюбство здивувало і прикро вразило Амаду. Вони не розуміли одне одного: Амада прагнула ніжної, лагідної приязні, а Марсіаль, невдоволений з її зволікань, мучив її безумними проектами, звинувачував у холодності й байдужості.
Нарешті, щоб якнайдужче дошкулити бідолашній жінці, він заявив:
— Буде найкраще, коли ми, щоб розвіяти підозру, деякий час зовсім не зустрічатимемось…
Амада злякано закліпала очима.
— Ні! — вигукнула вона. — Я ні від кого не криюсь! Я не боюся Хоакіни. Однаково ніщо не примусить мене зневажити матір або чоловіка. Я живу за власним законом і не хочу наслідувати жінок, які брешуть і криються заради примарного щастя.
Марсіаль глузливо глянув на неї, запитуючи себе в думці: «Невже вона справді гадає, ніби нікого не обманює своєю поведінкою?» Тоді знизав плечима і слухав її далі.
— Нам нема чого змінювати наші звички. Ти приходиш, і я тебе приймаю, як приймала б при всіх. Двері відчинено, і будь-хто може зайти глянути, що ми робимо. А от зустрічатися в альтанці нам не слід.
— Я вважаю, що коли Хоакіна хоче нам допомогти… — спробував заперечити Марсіаль.
— Годі! — гордовито вигукнула вона. — Ми не повинні про це говорити.
Марсіаль пішов, анітрохи її не розрадивши. Всі її ілюзії і сподівання розвіялись. Вона знов написала Марсіалеві довгого листа, потім подерла на дрібні клаптики. Поринула в тугу і по краплині пила свою гіркоту і образу.
В ці дні Амаду втішало тільки одне: чоловік, захопившись політикою і громадською діяльністю, наче й не помічав її.
В іспано-американській країні, подібній до нашої, завжди можна знайти чудове поле діяльності для людей такого штибу. Діонісіо навіть не снідав і не обідав удома, а коли з'являвся ненадовго, був завжди знервований і заклопотаний. Він хотів здобути виборну посаду і робив, що міг, аби тільки в газетах писали про нього як про «знаменитого юристконсульта» і «молоду надію нашої батьківщини». Амада дякувала провидінню, яке штовхнуло його на цей шлях, і благала бога, щоб його ентузіазм ніколи не згаснув.
Хакоб, як і раніш, кепкував з її чорних, нічим не оздоблених суконь, з немодної зачіски, з довгих, по самі кісточки, нічних сорочок, що зовсім закривали шию. На щастя, тепер вона бачилася з Діонісіо так рідко і мало, що вони ледве встигали обмінятися квапливим привітанням та кількома банальними словами. Амада ніяк не могла зрозуміти — знає він чи ні…
Якось увечері після чергового побачення з Марсіалем, Амада причісувалася перед дзеркалом. Струсонула косами, щоб упали шпильки, і так замріялась у солодкій знемозі, що й не помітила, коли Діонісіо увійшов і зупинився неподалік. Темна мантія з кіс розсипалась по оголених плечах молодої жінки, відтіняючи білість шкіри, з-під корсета видніли тугі перса. Поринувши в задуму, Амада тихо всміхалася своєму відображенню.
— Чарівнице! Чи знаєш, яка ти гарна й приваблива?
Вона злякано обернулась і інстинктивно затулила руками груди. Побачивши хтивий блиск у чоловікових очах, аж змінилася на виду.
Хакоба розсмішив жінчин переляк. Він грубо схопив її в обійми, але Амада вислизнула з його рук і відбігла у протилежний куток.