Чоловік не кинувся за нею. Тільки подивився глузливо і знизав плечима.
— Гаразд, моя люба. Не хочеш — твоє діло. Але ж ти знаєш, що я такий самий мужчина, як і всі.
І, махнувши на прощання рукою, вийшов. Амаді стиснулося серце: «Знає…»
Здавалося, вона мала б радіти з цього здогаду: нехай нарешті Хакоб розлютиться, нехай її спостигне кара — то була б спокута, жертва, що звільнила б її від докорів сумління. Однак вона розуміла, що її шиї не торкнуться мстиві пальці Отелло і що її любовна історія розвивається страшенно банально. Отож воліла не вдаватися до обману і сміливо зустріти біду, хоч яка б вона була.
Але Амада ще вагалась. Не знати чому, їй навіть здавалося, що Діонісіо радів би, коли б вона завела полюбовника. То був байдужий цинік, і думка про жінчину невірність могла його тільки потішити. Наївну, сентиментальну Амаду, котра відокремилась від життя у своєму вузенькому світі, така поведінка дивувала. Навіщо вона має переконувати чоловіка у своїй безневинності? Адже вона не збирається його зрадити. Ні, тут криється щось брудне й нечесне!.. Всі ці роздуми хвилювали й мучили її.
Так тривало кілька днів, коли раптом, завдяки звичайнісінькій випадковості, Амада довідалася про все.
Якось увечері вона сиділа в саду на своїй улюбленій лавочці між густолистими деревами, недалеко від дзюркотливого струмка. Від маленького водоспаду віяло свіжістю, навколо буяла зелень. Відклавши книжку, Амада з цікавістю спостерігала метушливих мурашок, що безнастанно снували по грубезній трухлявій колоді, потім поринула у мрії. Раптом тишу порушив якийсь шелест. Амада злякано обернулась і побачила старого кучера Хосе, якого Хоакіна нещодавно звільнила.
— Добрий вечір, сеньйоро Амадо! Хвалити бога, нарешті я вас побачив!
Амада щиро зраділа. Вона приязно ставилась до цього слуги, котрого знала з дитинства: ще коли була зовсім маленька, він не раз підносив її на руках, коли їй хотілося погладити коня по шиї.
— О Хосе! Ти мене налякав. Так несподівано з'явився… Як ти пройшов?
— У хвіртку! — лукаво посміхнувся він, показуючи на високу огорожу. — Ви знаєте, сеньйоро, мені заборонено…
Амада співчутливо подивилася на його сухе смугляве обличчя з обрідними бакенбардами. То було чесне й лагідне, хоч і трохи грубувате, обличчя.
— Ти погано зробив, Хосе. Могли помітити тебе і подумати б хтозна-що, — сказала вона з дружнім докором.
— Знаю, сеньйоро. Але я маю вам дещо сказати, бо не хочу, щоб з вами скоїлося щось погане. Уже три дні блукаю коло огорожі, все шукаю нагоди вас побачити… В цьому домі готується проти вас змова, сеньйоро Амадо. Через це мене й вигнали і виженуть усіх, хто може тій змові завадити. Хоакіна і священик, який ходить з нею, хочуть заволодіти вашими грішми і вони вас уб'ють, сеньйоро. Але вони хитрі і не вдадуться до кинджала чи отрути, бо це заведе їх у тюрму. Вони мають інший план.
Вражена Амада аж здригнулась, але спокійно відказала:
— Ти щось вигадуєш, мій добрий Хосе. Як вони можуть зробити таке, не вдаючись до злочину?
Бідолаха почухав потилицю. Не знав, як приступитися до найделікатнішої частини своєї розповіді, щоб не викликати в молодої сеньйори роздратування, а то й гніву… Але нарешті наважився.
— Сеньйора обіцяє не гніватись, коли я нагадаю дещо?.. Ну, дещо…
Амада кивнула головою, але погляд її був холодний, навіть неприязний.
— Так от, — сказав Хосе. — Вони готують змову проти вас, сеньйоро, і сеньйорито Марсіаля. Я підслухав на вулиці розмову священика з отією лисицею… Обоє дуже пронозливі, їх не легко впіймати!.. Намір у них такий: коли сеньйорито Марсіаль прийде і сеньйора вийде з дому, вони залишаться самі із старою сеньйорою, а вона ж сліпа…
Амада схопилася з місця й гордовито мовила:
— Годі, Хосе! Забороняю тобі плутати ім'я сеньйорито Марсіаля з моїм! І взагалі не маю часу слухати такі нісенітниці…
Бідолашний Хосе так засмутився, що Амаді стало жаль його, але продовжувати розмову вона не збиралася. Хосе тупцював на місці, зніяковіло бгаючи в руках кашкет.
— Сеньйора недобре робить, гніваючись на мене, — сказав він нарешті.— Я не хотів би надокучити сеньйорі, чи — крий мене боже! — образити… Але коли я сказав про сеньйорито Марсіаля, то тільки тому, що в них є план, і коли господь не допоможе… Але сеньйора образилась, то я й не говорив нічого, я тільки хотів порадити, щоб сеньйора була обережна, щоб… Пробачте, я такий… навіть не вмію висловити те, що хотів би сказати…
Намірився вже йти, але схвильована Амада затримала його поглядом. «Несправедливо проганяти того, хто з-поміж усіх єдиний виявив таку вірність…» — подумала вона. Не дивлячись на кучера, але вже іншим тоном сказала: