Доки Рудя рахував багатство, одразу й не помітив, що на столі звідкись з’явилися хрести, колоски і справжні птахи, так-так, справжнісінькі. Кошеня навіть протерло жовті очиці лапками, однак птахи продовжували сидіти, пишно розправивши крила, а з рук господинь з’являлися все нові й нові. Потім їх посадили зверху на сонечка, і всі до одного відправили в піч. От вам і маєш! Рудя навіть почав сумувати, але згодом відчув, як по кімнаті розповзався дивовижний аромат. Такого він ще не відчував на своєму віку, але жив на світі не так і багато. Що ж це так пахне смачно? Ага, ось баба Марія вийняла з печі першу партію пасок. Рум’яні, високі, пахучі – справжні паски. Кошеня жваво підскочило й махнуло на вулицю, щоб розповісти Шавкові про Пасху а то старий пес ще проґавить.
– Гарні вийшли. Дивись, ось твої.
Жінка зачаровано роздивлялася витвір своїх рук і не вірила, що на подібне здатна сама. Усередині стало тепло-тепло, немов там гріла невидима піч.
– Так, тепер справа за крашанками. Ларисо, он пензлики, можна декілька розмалювати власноруч.
– А що малювати?
– Свою віру. Те, чого хочеш, що серце підказує.
Жінка подумала, а потім намалювала хреста у цвітінні – аби віра цвіла.
Господині ще довго щось пекли, смажили, варили, готуючи страви до святкового столу. Насамкінець Марія Степанівна урочисто склала великоднього кошика, примостила свічечку й накрила вишитим рушником.
– От, усе до церкви готово. Тут наших сусідів нових син має до церкви відвезти, недалечко, до сусіднього селища. Бач, старі в місто не хочуть, запрошували й нас приєднатись.
Лариса розгублено озирнулась, ніби шукала кого.
– Та я… я не знаю, чи можна мені.
– До церкви всім можна, якби тільки серце вело. Ніна із Сергієм он у місті підуть, запрошували, та я відмовилась. Нащо? Там стільки люду. Зате Марину заберуть. Може, і ти з ними захочеш?
Лариса заперечливо хитнула головою.
– Ні, я з Вами.
Церква була невеличка, проста. Лише хрест і скромна дзвіниця підказували, що тут живе Господь. Лариса вилізла з машини, застигла, боячись підходити ближче, та ноги самі зрушили з місця. Вона так і не зайшла всередину, не зважилась, натомість стояла в живому коридорі з людей, слухала гул голосів, відлуння служби й дивилась у нічне небо. Там було сьогодні високо, дуже високо, ніби відкрилися таємні двері. Куди? Цього, мабуть, точно ніхто не знав, але кажуть, що знати й не потрібно, тільки вірити. Напевно. Жінка розправила плечі й заспокоїлась: серед віри інших легше прийняти смерть, адже є Воскресіння.
Ударили дзвони, заспівали, засміялись, розкотились у повітрі. Люди запалили свічки, утворивши два ланцюги. Немов річка, тільки вогняна. Серце голосно закалатало в грудях, зараз, зараз, ще трошки. Нарешті священик порівнявся й окропив святою водою.
– Христос воскрес!
У відповідь з усіх сторін неслося радісне:
– Воістину воскрес!
От і все. Воскресіння здійснилось.
Повертаючись додому, усі посміхались. Шавко радісно завиляв хвостом, а Рудя зіскочив із крісла-гойдалки та щасливо терся об ноги. Розговівшись, жінки мирно поснули. Снилося світло й свічки, було добре.
У лікарняній палаті до ніг хворої падала жінка, цілувала руки та голосила:
– Оксанко, прости! Прости його, грішного!
По дівочих щоках котилися сльози.
– Я прощу. Аби ще Господь простив.
У білому будиночку пахло ладаном, горіли свічки й кропилися стіни та кути. Молодий батюшка старанно виводив дзвінким голосом слова про Отця небесного, а я ледь стримувала істеричний сміх. Коли все завершилось, Роман задоволено потер руки.
– Ну от, посвятили, – помітивши мій погляд, здивувався, – Чого так дивишся? Знаєш, які тут люди з’являтимуться? З Божою допомогою справи вгору не підуть – полетять. Дякуємо, отче, дякуємо, прийміть ось.
І тут я опустилася на підлогу й вибухнула, сміялася так, що в грудях почало боліти, а молоденький батюшка розгублено заходився озиратися довкола. Господь допомагатиме, кажеш? Може, клієнтів приводитиме рука Божа? Божевілля. Якесь суцільне божевілля.
– Ти чого? Замовкни, дурна. Не звертайте увагу, отче. З нею таке трапляється, находить.
Молодик у рясі кивнув і сказав:
– Ти б до храму прийшла, сестро. Господь допоміг би.
– Уже допоміг.
Чоловік зніяковіло зіщулився й розгублено відвів очі вбік, потім перехрестив мене й вийшов, не озираючись.
– Ну ти й дала, Лоро! Дах зірвало, чи що?
Роман обурено ходив із кутка в куток, однак досить швидко осів і заспокоївся, просто зараз його хвилювали зовсім інші емоції. Від передчуття серйозної гри паморочилось у голові, а мозок натхненно вів підрахунки майбутніх прибутків.