– Спробуй хоча б раз сам там поспати.
Роман покрутив біля скроні, але замовк. Яка, власне, різниця, де я сплю, головне, що приймаю гостей у ліжку.
– Слухай, я привіз трьох песиків, а то доводиться часто лишати тебе саму. Ходімо, познайомишся.
Песиками виявилися три красиві та сильні машини для вбивства, я мимоволі здригнулась і відступила назад. Роман прикрикнув, вони слухняно сіли на задні лапи.
– Дивись, які красені. Найкраща охорона: тільки свиснеш – розірвуть на шмаття, до того ж, зайвого не бовкатимуть.
– Страшні вони якісь.
– Тю, для того ж і придбали, нехай лякають.
У собачих очах ховалася сила. Що ж, привіт, тепер ви – моя свита. Білий дім, пусте ліжко, пси та фотографії сина в шухляді столу – чудернацький світ, в якому, за найкращими підрахунками, я мала прожити ще років два-три точно. Страшно? Можливо. Тільки це як із собаками – їх приручили вбивати.
Абрикоси квітли красиво. Дещо дивні дерева, бо зацвітають раніше, аніж розпускається перший зелений лист. Поспішають. Куди?
Маринка малювала паличкою на землі клітинки і стрибала по них, від чого дві кіски з красивими бантиками підстрибували вгору-вниз, вгору-вниз.
– Вона вже до школи проситься. Уявляєте? Шість тільки влітку виповниться, я кажу, може, почекати ще рік, погратися ляльками, Марина ж – ні, поспішає, – жінка якось загадково посміхнулась, дивлячись на дочку, і додала, – Вона тепер з усім поспішає – аби більше встигнути.
Марія Степанівна щасливо спостерігала за дівчам, Ніна замріяно зітхала, а Лариса намагалась якомога точніше запам’ятати цю мить: весну, цвіт абрикос і дівчинку, яка грає в класики. Останнім часом у неї з’явилася така необхідність – запам’ятовувати. Для чого? Жінка не знала, можливо, щоб таким чином затриматись у житті на довше. Ось так, на початку всі поспішають, а потім намагаються уповільнити рух.
– Треба віддати, доки дитина хоче, аби бажання не зникло.
– Так, Маріє Степанівно, знаю, а ніяк не зважусь, так хочеться її затримати біля себе. Хвороба Маринки змінила моє ставлення до дітей, тепер я щоразу прощаюся з дочкою – немов назавжди, ніяк не виходить забути.
Старенька посміхнулась.
– Це природно, тільки все одно доведеться, діти дорослішають швидше, аніж ми встигаємо це зрозуміти.
Через кілька годин Лариса з Марією Степанівною зустріли на вулиці жінку. Вона була схожа на малюнок з ікони, виснажена, із запалими очима. Старенька спинилась і про щось тихенько запитала, жінка стрепенулась, немов прокинувшись, запитала:
– Правда?
– Правда-правда. Ходімо зі мною.
Рудя зрадів і почав лащитись, Лариса підняла малого пустуна й притисла до себе. Маленький мій. Марія Степанівна дістала якийсь згорток і віддала жінці, пояснюючи, що з цим потрібно робити. Вона подякувала і рушила до дверей, але побачивши Ларису з кошеням, зупинилась.
– Маленький. Я все думаю, коли Стьопа перестав бути таким? Коли подорослішав, та ще й отак?
З очей поповзли сльози – крап-крап, крап-крап. Господиня обійняла й співчутливо погладила по плечах.
– Поплач, Раїсо, поплач. Твій хрест не полегшає, та гірше не стане.
– Господи, коли я прогледіла? Коли упустила? Не помітила? Коли? Він же лагідний такий, завжди жалів. Маленький був, а обніме міцно, зазирне в очі і серйозно так скаже: «Мамо, як тільки я виросту, то не дам батькові так тебе бити, не можна битися, не можна». От і дочекалася, краще б померти було в той день. До нього не пускають, бо під слідством, а душа рветься – полетіла б до синочка, обняла, в очі зазирнула, аби зрозуміти чому.
– В Оксани була?
– Ой, була. Бідненька насилу говорить, синя вся, чорна, за дитинку просить, щоб урятували дитинку. Господи, Господи, аби прокинутися від страхіття цього, аби виправити що!
– Молися, Раїсо, за Оксанку молися, за внученя, за сина – щоб покаявся, Всевишній і не такі гріхи пробачав.
Рудя затих і заснув на руках. Гріхи різні, а прощення – одне.
Гріхи бувають різні – важчі, легші. Які обираєте? Я роздавала себе, своє тіло, але на цьому мій гріх і закінчувався, можливо, тому хтось вирішив, що цього замало.
Того дня Роман повернувся із зустрічі п’яний і збуджений, подивився на мене оцінююче й наказав сісти.
– Поговорити треба. Справа є, Лоро, серйозне діло, не якісь пусі-мусі.