– Післязавтра, мамо?
– Так, моє сонечко. Завтра я виїжджаю до вас, а потім – тільки ми з тобою, будемо вчитися кататись на лижах.
– Правда?
– Правда-правда. Я люблю тебе й хочу скоріше побачить. А тепер лягай у ліжечко й добраніч. Цілую.
– Я теж. Мамо…
– Що, золотце?
– До завтра?
– До завтра.
Завтра для нас не настало. Я вже була на вокзалі, коли подзвонили з лікарні й чужий чоловічий голос повідомив, що Тамара Павлівна в тяжкому стані, говорити не може, тільки хапається за телефон. Серце обірвалось і застукало швидко-швидко по рейках. Тук-тук-тук. Що сталося? Де мій син?
– Нічого не знаю, хлопчика з нею не було. Приїздіть і розбирайтеся самостійно, мамочко.
Приїздіть. Приїздіть. Приїздіть. Мені хотілося бігти. Час раптом загус, став важким, секунди розтягнулись у вічність, що стискала кожен мій вдих. У забутті я зупинила перше-ліпше таксі й прокричала:
– У Київ!
Чолов’яга недовірливо окинув поглядом.
– Вам це дорого коштуватиме.
– Мені все одно, тільки швидше. Благаю.
Потім дівчина в білому халаті зі своїми дурнуватими запитаннями. Куди? До кого? Хто? Звідки? І знову лікарняні коридори, довгі-довгі, немов тунелі. Тільки б світло, тільки б воно було там, у кінці. Тамара Павлівна стала не схожа на себе. Переді мною лежала старенька – сива-сива, як остання на планеті зима. Вона тільки й могла, що дивитись, і в очах отих – крик.
– Де Славко? Мила моя, хороша, де наш хлопчик? Що з ним?
– Шановна, що Ви робите? Хіба не бачите, в якому стані хвора? Найменше хвилювання може вбити, а Ви…
– Де мій син?!! Ви чуєте! Де мій син? Хто тут хоч щось пояснить нарешті?
Я божеволіла, а всі довкола мовчали білим спокоєм.
– Випийте заспокійливого.
– Яке заспокійливе? Пропав п’ятирічний хлопчик!!! Чуєте?
– Він не пропав.
Я вхопила за руки лікаря.
– Де він?
– Зі своїм батьком.
Стеля закружляла й повільно почала падати.
– Яким батьком?
– Ну, шановна, Вам краще знати, якщо ви мати хлопчика.
Я трусонула лікаря так, що той ледь втримав рівновагу і встояв на ногах.
– Я – мати, чуєте? Мати! А мій хлопчик зараз невідомо з ким. Де він?
Лікар обережно відсторонив мої руки.
– Знаєте що, розбирайтеся самі, а мене чого за руки хапати. Годину тому телефонував Геннадій Владиславович Р. і попросив на випадок, якщо Ви з’явитесь, повідомити, що хлопчик у нього.
Я повільно з’їхала по стіні. Чоловік подивився співчутливо й порадив:
– Не піднімали Ви б зайвого галасу, у таких не відвоювати дитину.
Я заплющила очі. У кінці тунелю світла нема, тільки стіна – міцна й холодна. Натомість із палати Тамари Павлівни виповзла загрозлива тиша, глипнула оком і зникла. Лікар опустив очі, розвівши руками.
– Серце не витримало.
Я повільно піднялась, похитуючись, зайшла, стала поруч із ліжком, що ще ховало рештки тепла, торкнулася вже холодної руки, поцілувала й прошепотіла:
– Я знайду його й поверну, обов’язково поверну. Обіцяю.
Тієї різдвяної ночі хтось проковтнув світ, залишивши тільки його тіні в темряві. Я уявляла собі жах мого хлопчика і щось кричала в небо. Чому мій хлопчик став раптом потрібен своєму батьку? Навіщо? Що змінилось? Як таке трапилось? Небо мовчало, байдуже й чорне, на ньому так і не загорілася святкова зірка, принаймні, для мене.
– Невже відпустили? Це ж треба, Оксана ще в лікарні, а він на свободі! От вам справедливість і закон.
Марія Степанівна задумливо дивилася кудись крізь Ніну.
– Хтозна, кому від цього легше, доню.
Ніна обурено махнула рукою.
– Ясно кому!
Старенька присіла на стілець, потім подивилася на ікони в кутку й перехрестилась.
– Убережи його, Господи, наведи на шлях праведний. Я вам так, дівчата, скажу: покарання – не стіни, ні, справжні муки ось тут, усередині нас, і стіни тут ні до чого.
– А якщо він не розкаявся?
– То в’язниця це зробити за нього не зможе, тільки скалічить ще дужче.
– Не знаю, неправильно це, так не має бути. Ми повинні відповідати за свої вчинки.
У той самий день Ніна наштовхнулася на Степана біля кладовища. Він ходив між могил і вдивлявся в написи на хрестах, немов мав знайти там відповідь на якесь життєво важливе питання. Ніна спинилась, по спині пройшов холодок. Хлопець навіть не підняв очей, тепер він не вмів дивитися в очі. Ще через тиждень матір Степана розповіла, що син їздив до дружини в лікарню. Спершу його не пустили, та потім Оксана погодилась поговорити.