Він посміхнувся прямо мені в обличчя.
– Матері, кажеш? А де була ця «мати»? І чим займалася? Будь-який суд позбавить тебе батьківських прав, тут особливо й старатися не доведеться. Краще б написала відмову одразу, тихо-мирно, і всі щасливі.
Я нахилилася до самого вуха й прошепотіла: «Не доживеш. У когось із нас хворе серце. Здогадайся з трьох спроб – у кого?»
Самовпевнена посмішка миттєво сповзла, очі забігали, а на чолі виступили прозорі крапельки поту.
– Це відкрита погроза. За таке відповідна стаття є.
Я жбурнула йому в обличчя усі папірці.
– Може, скажеш, хтось щось чув? Поверни сина, поки що я тільки прошу.
Руки трусились, однак він зібрав документи та прошипів:
– Не доживеш.
Отямилася вже на цвинтарі серед довжелезних рядів надгробків. Могили, могили, могили – царство мертвих посеред світу живих. Дивно. Чотири троянди лягли на свіжу могилу.
– Я обов’язково поверну нашого хлопчика, поверну за будь-яку ціну.
Могила мовчала, мертві не вміють говорити по-іншому, однак я точно знала, що Тамара Павлівна вірить і чекає – навіть там.
Ніна приїхала раптово й так само спонтанно запросила до себе в гості.
– Ларисо, Маріє Степанівно, я у вас, можна сказати, живу, а ви жодного разу в мене не були. Збирайтесь. Сергій закине, а потім помчить знову по справах, ну й нічого – влаштуємо дівчачі посиденьки.
Марія Степанівна дивилася на жінку й посміхалась, можливо, бачила щось нове?
– Ти, Ларисо, їдь, а я до Федора Павловича навідаюсь, якісь сни дивні сняться останнім часом. Та що це я? Ви не зважайте на балачки старої, повеселіться так, як годиться.
Рудя грайливо падав у ноги, немов просився, щоб його теж забрали із собою.
– Ні, пустунчику. Ще замалий для таких поїздок, сиди вдома.
Сергій усю дорогу жартував. Лариса мимоволі ловила його очі на Ніні, та теж посміхалась і сварилася жартома. Здається, ці двоє – щасливі, можливо, тому так хороше бути поруч, ніби торкаєшся чогось теплого-теплого. Очевидно, щастя тепле на дотик. Навіть чуже.
Місто заблимало вдалині і швидко наскочило – будинки, будинки, будинки, і в кожному люди, багато людей. Лариса спокійно роздивлялася з вікна машини обличчя випадкових перехожих: жінок, чоловіків, стареньких, дітей.
– Ларисо, ти не помітила, скільки на вулицях немовлят? Самі дитячі коляски.
Сергій засміявся:
– Може, ще скажеш – демографічний вибух? Ми просто померлих не бачимо.
– Тьху на тебе! І лізе таке в голову…
Лариса подивилась у вікно знову. Померлих там точно нема, зате дітей побільшало, хоча… Можливо, тому що на них акцентували увагу?
– Ось і наш будинок. Ласкаво просимо. Тільки в магазин забіжимо, треба тортик купити.
Квартира вразила сумішшю чоловіка, що жив тут роками, і жінки, яка тільки переступила поріг, однак уже встигла залишити слід.
– Та ти особливо не роздивляйся – типовий холостяцький барліг. Роботи й роботи, аби на житло людське стало схоже.
Лариса посміхнулася Сергію, за яким уже зачинялися двері. – Нічого, у вас ще ціле життя попереду.
Ніна таємниче посміхалася сама собі.
– Може, поспішити з ремонтом потрібно.
– Куди?
Ніна грайливо розвела руками й заходилася ставити чай. Дивно, але тут чомусь пахло чужим дитинством, чувся дитячий сміх. Лариса спостерігала за рухами подруги й думала, що вони схожі на змахи метелика: вгору-вниз, вгору-вниз і знову вгору. Ніна світилася зсередини й літала.
– Щось сталось?
Усміхнулась.
– Ні.
Розмова лилась, виливаючись за краї, немов зелений чай із чашки. У ній не було чогось особливого, чогось серйозного чи змістовного, слова, слова, а душа заспокоювалась, згорталася клубочком і муркотіла, немов руде кошеня. Жінки. Коли Лариса вже почала збиратися назад, Ніна на хвилинку забігла до ванної. Хвилина, дві, п’ять, десять. Гостя занепокоєно підійшла до дверей, тихенько постукала, і вони повільно відчинились. Ніна сиділа на підлозі, опираючись спиною об ванну й плакала, навколо лежали розкидані жіночі прокладки.
– Що сталося? Ніно, тобі погано?
Жінка підняла бліде обличчя.
– Нічого не сталося, знову НІЧОГО.
Лариса допомогла підвестися з холодної підлоги й відвела Ніну до спальні, там жінка тепліше вкуталась у ковдру, перетворившись на кокон.
– Цього разу затримка була більше двох тижнів. Я… я чекала, я… думала, що нарешті це сталося, з понеділка навіть планувала записатися на прийом до гінеколога. Ми… Сергій так сподівався, і знову – нічого. Це тортури, справжні тортури… щоразу, щомісяця чекати, чекати, чекати, щоб знову та клята кров забрала в мене надію…
– Ну-ну, Ніно, люди роками живуть, чекають, стараються, а ви що? Три місяці. Це ж смішно – знайшли показник.