Ніна завмерла.
– Мені страшно. Розумієш, я ніколи не намагалась уберегтись і досі не завагітніла. Щось не так, знаю, а ще й, дурненька, повірила, що раптом, може. Я не здатна дати нове життя – пуста.
Лариса посміхнулась і лагідно провела по долоні.
– Що дурненька, то трошки є. Вбила собі в голову всякі страхи й мучиться, так і справді недовго до божевільні. Час звернутися до спеціалістів, а то ти себе так накрутиш, що не всякий розкрутить. Ну, посміхнись. Не цього разу, просто не цього.
Увечері Марія Степанівна довго стелила ліжко, у самій сорочці сиділа, ніяк не зважуючись лягти – боялася сновидінь, адже вони мають страшну здатність повторюватися наяву.
– Маріє Степанівно, це ж просто сни й нічого більше.
– Нічого.
Нічого, нікого, пустка, а посередині обличчя мого сина, що кличе маму. Його голос чувся скрізь, навіть, ні – особливо в тому величезному ліжку. Я зривалася, бігла на нього, кликала, а коли свідомість вмикалась, без сил падала на підлогу й голосила, голосила доти, доки знову не «вимикалась». У моїй свідомості, окрім сина, не було НІЧОГО, абсолютно, навіть думок. Стала тінню, схожою на людину, чи навпаки – неважливо, але в тому божевіллі навіть собаки перестали мене впізнавати.
– Лоро, отямся. Чуєш?
Я кивала головою в такому безсиллі, що втрачала почуття реальності. Роман хаотично кидався в спробах повернути мене колишню, заради цього вони навіть перевезли до будинку Лєру, сподіваючись, що нічний метелик знову злетить. Напевно, саме присутність близької людини, її співчуття й розуміння втримали тоді на краю, адже Лєрі нічого не потрібно було пояснювати – вона відчувала. Мою тугу впізнавали в обличчя, її розуміли, додаючи тим самим сил мені, аби залишатися в такій реальності.
З того часу назавжди врізалося «СУД». Я кидалася від кабінету до кабінету в пошуках порятунку, а знаходила папірці. Їх було стільки, що в нічних страхіттях я бачила, як мене оточують папки документів, затискають у коло й насуваються, аби розчавити, як комашку. Нескінченні витяги із законів, доповнення, уточнення – усе вводило в стан повного сум’яття, коли вже не знаєш, чи сонце є сонцем, а біле – білим. Після одного з чергових засідань я вийшла з будинку «правосуддя» і впала на кам’яних сходах, отямилась у лікарні, де Лєра злякано запитувала, хто вона така.
– Ларисо, так не можна. Твоєму сину потрібна мати!
Я мовчала, ховаючи погляд у пофарбованих стінах. Лікарня. Знову?
Та зустріч забрала кілька років життя, та я ладна була віддати й решту, тільки б побачити сина.
– З ним усе гаразд, але побачитись я не можу дозволити. Він думає, що ти…
Я завмерла, зіщулилась й увійшла з головою в очі навпроти.
– Що я?
Геннадій одразу ж відвів погляд убік і втомлено махнув рукою.
– Що ти поїхала далеко-далеко – так і малому простіше, і нам. Він означає для мене ВСЕ. Розумієш? Іншого в мене вже не буде. Можеш сміятись, але мені й не потрібно, бо Славко такий один.
– Він же любить мене, любить. Ти не маєш права позбавляти сина цього.
Геннадій підняв комір пальто й відрізав:
– Навіщо йому «така» мати?
Я у відчаї вхопила його руки й затрясла.
– Яка? Яка дала життя тричі? Коли зґвалтована не стала переривати вагітність, народжувала, ледь не віддавши Богу душу, і продала її дияволу, аби врятувати. Для мене він теж ВСЕ, більше, ніж ВСЕ.
Він мовчав, потім вивільнив свої руки й прошепотів:
– Один дзвінок, тільки один – щоб попрощалась.
Я лізла на стіни й вила.
– МАМО! Мамочко! Мамо!
– Так-так, це я, синку.
– Мамусю, я так сумую за тобою й бабою Томою. Де ви? Приїздіть швидше.
– Обов’язково, маленький, скоро, тільки почекай – зовсім трошки. Як ти, зайчику мій?
– Нічого. Тут багато кімнат, купа іграшок і навіть живе поні. Я вже почав вчити англійську, ще літери й цифри. Мамо, ти правда мене не залишила? Правда?
Я ковтала щось гірке й солоне, з усіх сил намагаючись сказати «так».
– Я люблю тебе, синочку, дуже-дуже люблю й подумки з тобою завжди, кожну хвилинку. Ти просто закрий оченята й уяви, як мама цілує тебе. Чуєш, сонечко?
– Мамо, я теж цілую тебе. Відчуваєш?
– Так, золотце.
– Я люблю тебе, мамо, і чекатиму.
Довгий гудок різав мене на шмаття, не залишалося нічого, тільки дитяче «люблю». Господи, і за що?! Лєра у відчаї пожбурила вазу з такою ненавистю, що та розлетілася на десятки дрібних уламків.
– Покидьок! Щоб тобі вічно горіти в пеклі!
Вічність – це страшно, страшно мало. Я готова була на більше, але чекати довше не могла.
– Нехай грається в справедливість, я візьму її сама.