Лариса поглянула на годинник. Восьма вечора, взимку вже пізнувато для гостей, проте слухняно одягнулась, навіть дістала коробку шоколадних цукерок і пляшку домашнього вина.
– Не боїшся темряви? Може, провести?
– Я вже давно нічого й нікого не боюсь.
Баба Марія тільки похитала головою, але провела аж на вулицю, доки Лариса не наказала повертатись у теплу хату, а то ще, чого доброго, застудиться знахарка. Хто тоді всіх лікуватиме? Не Лариса ж. Марія Степанівна щось забубоніла собі під ніс, і згодом заскрипіли, зачиняючись, хатні двері.
Лариса вдихала морозне повітря, йшла повільно, не поспішаючи. Біля подвір’я тітки Ліди помітила автомобіль, на мить навіть спинилась. Це ж треба, у цій глушині вже й забула, як виглядають машини. Хто б це міг бути? Може, син? Лариса пришвидшила крок і, не обертаючись, пішла до подвір’я Ніни. У будинку горіло світло, з навстіж відчинених вікон звучала музика, і то в одній кімнаті, то в іншій з’являвся жіночий силует, що кружляв у танці з кимось невидимим.
– Здається, я вчасно. Скільки квитки коштують на таку дискотеку?
Ніна лише підозріло засміялась і зникла у дверях спальні.
– Ясно. Тут усе безкоштовно, включно й любов господині.
Лариса поклала цукерки на стіл, дістала бокали із серванта, налила по самі вінця червоного вина, зачинила всі вікна й вимкнула музику. Зайшовши в спальню, мовчки обняла за плечі ридаючу Ніну й хвилин десять сиділа, відчуваючи, як здригається від наступного нападу сліз змучене тіло, потім суворо наказала припинити:
– Годі, вставай, будемо вмиватись і святкувати. Ніна відірвалася від подушки й запитала:
– Що?
– Що-що? Похорони любові. Ви ж усе вирішили остаточно?
Жінка мовчки кивнула й слухняно пішла вмиватись, а вже за десять хвилин, ще з червоними очима, пила таке ж червоне вино.
– Він дізнався про маму й одразу примчав… пригорнув до себе, сказав, що вже не відпустить. Господи, і навіщо так знущатися над людиною, яку любиш?
– Він хоче бути з тобою.
– Але ж…
– Знаю, дружина й новонароджена доня. Він знав, що через них ти переступити не зможеш, однак й із собою нічого вдіяти не зміг.
– Я сказала, що не люблю його.
Лариса кивнула головою.
– Що забула.
Ще кивок.
– Що люблю іншого.
– Ага, залишилося тільки знайти претендента на це почесне місце. Подивися на себе в дзеркало, закохана наша.
– Я думала, що так йому буде легше забути.
– Думала вона. А сама?
– Не можу. І навряд колись зможу.
– Отож.
Через дві години дві п’яні жінки співали про кохання. Таке дурне й сліпе, тоді навіщо таке сильне?
Зараз мені важко пригадати день, коли в моєму житті з’явився Н. Скоріш за все, він був там досить давно, ми просто не помічали одне одного. Мене мало цікавили приятелі матері, до того ж, вони були настільки схожими, що, здавалось, їх спільний портрет малювали під копірку. Н. нічим не вирізнявся: блукаючий погляд, спітніле обличчя з блискучою лисиною, брудний одяг із чужого плеча, запах спиртного, одним словом, досить типово. До певного часу моя скромна персона теж не викликала особливого пожвавлення серед п’яної компанії. Ні матір, ні п’яні друзяки мною не цікавились, максимум, для чого я могла знадобитись, то це збігати за наступною пляшкою на так звану «точку». Щоб уникнути цієї місії, я або йшла з дому, або забивалась у самий куток ліжка, вкривалася ковдрою й затуляла вуха.
Саме там на мене й наштовхнувся Н. під час однієї з гулянок. Він, очевидно, хотів прилягти, щоб перевести подих, і досить щиро здивувався моїй присутності поруч. Хвилин дві концентрував погляд, намагаючись пригадати, хто ж я така, потім посміхнувся майже беззубим ротом, провів по моєму волоссю спітнілою рукою й захропів. Я вискочила на вулицю й довго трусилася на подвір’ї. Мене калатало від огиди. Згодом почала помічати дивні погляди на собі. Тоді ще мало розуміла, що вони могли означати, проте інтуїтивно вловлювала небезпеку й намагалася його уникати. Одного разу випадково почула уривок розмови Н. із матір’ю. Вони смалили на подвір’ї дешеві цигарки, Н. діловито обнімав матір, а вона дурнувато гиготала.
– Сєтка, я те… Ти бачиш, яка краля в тебе під носом росте?
– Це ти про кого, старий розпуснику?
– Я старий, не старий, а справжню бабу й не в такому болоті роздивлюсь. Правда, до баби ще далеко, зате який бутон, яка квіточка.
– Не тумань. Про кого це ти?
– Про кого, про кого? Малу твою. Вона ось-ось така дєвка буде – пальчики оближеш.
– А не заціпить, старий пень?
– Тю, дурна! Це ж тобі на користь. Знаєш, скільки така любов коштувати може? Я організувати все берусь, за гарний відсоток, звичайно. Та й те… опробувати спершу самому треба, га?