Наступного дня ми дізналися, що Леся в реанімації. Вона не приходила до тями два дні, а коли повернулася свідомість, єдине, що зробила, попросила перевести її до іншого інтернату, якомога далі від нашого. Олег Євгенійович ходив сірий і злий, хоча цього було й варто очікувати, оскільки за подібне по голівці точно не погладять. На позачергових зборах, що відбулися в актовій залі, він кричав на Ніну Сергіївну, виховательку, що відповідала в той день за Лесину групу, так, що було чутно навіть на першому поверсі. Вона ж плакала й пила заспокійливе. Старшокласники, особливо дівчата, почали якось косо дивитись у бік директора й при нагоді навіть не віталися. Врешті-решт, пригоду вдалося так-сяк зам’яти, в основному дякуючи Богу, адже Леся вижила, правда, до інтернату не повернулась, тому про справжні причини того польоту залишалося тільки здогадуватись.
Тривалий час за нами наглядали з підвищеною пильністю, усі мали чітко дотримуватися режиму й бути весь час на очах, а про відсутність попереджати завчасно, тому наша схованка на горищі пустувала, а ми змушені були шукати притулку в бузкових кущах. Звичайно, висоти там не було, однак сонце й свіже повітря це частково компенсували. Коли ж ішли дощі, доводилося ховатись у приміщенні з рештою дітей, однак і тут ми знайшли вихід, перешіптуючись між собою пізно вночі, коли сусідки вже міцно спали.
Після хмільної весни настало спекотне літо, і я вперше поїхала до санаторію. Вихованці інтернату відпочивали тут щороку, тому дехто знав навколишні місця значно краще, аніж місцеві мешканці. Таких умов, як в інтернаті, там не було, зате шумів ліс, а зовсім поруч протікала невеличка річка. У кімнати нас поселили в значно більшій кількості, подекуди навіть доходило до 12 – 13 ліжок. Вони стояли довгими рядами, немов у казармах, власне, окрім них, там не було інших меблів, та для вдало проведених канікул наявність п’ятизіркового готелю зовсім не обов’язкова.
Паралельно з нашими вихователями на час літнього відпочинку практику проходили студенти педагогічних інститутів. Хлопців серед них не було, зате молоді дівчата з усіх сил намагалися створити для нас тут казку, ну і, звичайно, захистити практику на «відмінно», правда, останнє було не головне. З перших днів спілкування ми одразу ж відчули, що були для них особливими. Так-так, вони ще не встигли звикнути до слова «мама» з вуст чужої дитини, тому перший час губилися й ніяковіли, намагаючись хоча б частково відповідати цьому поняттю, особливо коли йшлося про малечу. Згодом вони пізнали нас ближче, а ми – їх, тому літо якось непомітно стало спільним.
У тих днях було різне: сварки й веселі свята, прогулянки та втечі на свободу, образи й відчуття сім’ї чи чогось наближеного до неї. Ми, як і решта звичайних дітей, мріяли відчути волю, тому з дотриманням режиму виникали проблеми. Хлопці весь час тікали ловити рибу до річки і, ясна річ, купалися в ній без нагляду дорослих, мало думаючи, чим це може закінчитись. Зате про можливі наслідки такої свободи добре знали вожаті, дівчата нас постійно перераховували, виявивши недостачу, починали пошуки, але, знайшовши одних, помічали, що зникли інші. Лише увечері, коли вікно нагадувало велике сліпе око, вони проходили по кімнатах, щоб перевірити остаточну нашу кількість. Я й Сніжана особливо любили ці вечори, та й решта – також, адже переважна більшість дітей тоді вперше почули казки. Казки читали нам на ніч, і ми з німим захватом вирушали в незвіданий до цього світ. Комусь може видатися дивним, однак казки любили навіть значно старші діти, напевно, тому, що без казки дитинство не може бути справжнім.
Таню, вірніше, Тетяну Сергіївну, ми полюбили за те, що розповідала казки вона краще за всіх, а ще, навіть коли й карала, то говорила, що ми хороші, просто даний вчинок неправильний. У неї були великі очі й красиві теплі руки, біля них вдавалося відігрітись, робилося спокійно та затишно, з’являлося відчуття захисту й любові. Напевно, вона встигла по-справжньому до нас прив’язатись, бо після завершення практики писала довгі листи, де згадувала всіх по іменах. Танюша (ми так її між собою називали) вивчала іноземні мови, тому часом вживала незрозумілі для нас англійські слова, пояснюючи їх значення. Ми хапали їх на льоту і вживали в щоденних розмовах, що з боку, напевно, виглядало дещо смішно. Дехто навіть твердо вирішив стати перекладачем, хоча дуже не любив уроки іноземної мови в інтернаті.
Літо минуло, залишивши по собі яскраві враження й застарілі укуси комарів по всьому тілу. Коли ми повернулися до інтернату, то навіть по-своєму зраділи і в перший же день втекли на горище, щоб перевірити, чи все там лишилося без змін. Потім була осінь. Нам зі Сніжаною виповнилося дванадцять. На Новий рік усі знову чекали появи Діда Мороза, а ми одягли все ті ж костюми сніжинок, кружляли навколо святково вбраної ялинки та співали пісень. У різдвяний вечір на вікні я запалила невеличку свічечку й прочитала молитву, правда, жодної не знала, тому склала свою. Я просила в Бога, щоб маленькому янголу було добре там, на небі. Цього разу всередині боліло менше, а я поступово звикала до життя в інтернаті. Хоча він так і не став для мене по-справжньому домом, тут я почувала себе значно спокійніше, намагаючись стерти з пам’яті майже все, що стосувалося колишнього життя.