Марія Степанівна закивала головою:
– Правильно-правильно, за ними стежити й стежити, самій мені вже не під силу. А Ви роздягайтеся, зараз чай пити будемо, заразом і відігрієтесь, а то сьогодні мороз розходився не на жарт.
Через півгодини всі сиділи за круглим столом і голосно сміялися. Суворий, часом навіть жорстокий у роботі, Сергій Петрович виявився дуже простим і відкритим у спілкуванні, а ще вмів сміятися так, що втриматися від посмішки не вдавалося.
– А я Вам, Ніно, все-таки ялинку особисто принесу.
– А не шкода з лісу нести?
– А хто Вам сказав, що я з лісу принесу? З магазину, штучну. А Лариса гілками поділиться, щоб пахло хвоєю. Тими, що, можна сказати, відвоювала із сокирою в руках.
Усі дружно засміялись і не почули, як до будинку увійшов дід Федір, стурбований і весь у дрібних сніжинках.
– Здрастуйте, зі святом усіх! Я теє… машину побачив біля воріт. Ваша?
Лариса багатозначно штовхнула Ніну в бік:
– А кавалер з авто.
Та пирхнула чаєм й опустила очі в підлогу.
– Моя машина. Може, заважає, то я зараз віджену.
– Та ні, синку. У мене прохання, виручи старого, відвези в місто. А то щось з автобусами тими, не ходять цілий день, а мене чекають. Я заплачу.
Марія Степанівна оживилась:
– А куди це Ви, сусіде, зібралися під Новий рік?
Старенький розгублено посміхнувся й знітився:
– До дочки з онуками. Гостинців купив, вони хоч і дорослі, та який дід без гостинців.
Сергій відставив чашку вбік та встав з-за столу.
– За такою справою готовий хоч у Москву везти на горбі, не то що на машині. Не хвилюйтесь, Федоре Павловичу, довезу як президента. А зараз, прекрасні дами, дозвольте Ваші ручки. Заходьте до нас, тільки не по одній і без сокир.
Коли двері зачинилися, Марія Степанівна задумливо зітхнула:
– Гарний чоловік, добрий.
Лариса змовницьки подивилася на схвильовану Ніну:
– І неодружений, до речі.
Ніна раптом стала серйозною й замовкла, згадавши іншого, уже з обручкою.
Переможцем конкурсу серед хлопців став десятикласник. У принципі, цього й варто було очікувати, адже Деню було важко не любити. Усі в інтернаті, навіть учителі, називали його саме Деня, згадуючи повне ім’я лише тоді, коли цього вимагала офіційність ситуації. Було в ньому щось, що притягувало людей, справа навіть не у фізичній привабливості чи інтелектуальних здібностях, хоча й те, й інше було присутнє на всі сто відсотків. Коли я дивилася на нього, іноді намагалась уявити, що могли б відчути батьки, якщо отримали б можливість побачили сина зараз.
Складно до кінця пояснити, але чомусь саме серед хлопців набагато частіше зустрічалися ті, хто міг би стати прикладом чи зразком для юнаків, що виховувались у нормальних сім’ях. Звичайно, було й навпаки, однак із дівчатами… У дівчат був зовсім інший світ, часом непередбачуваний і химерний. Скоріш за все, жіноча природа – це, насамперед, емоція, а тут вони викривлялися настільки, що вже важко було зрозуміти, де біле, а де чорне. Інтриги, плітки, прагнення самоствердитися за рахунок приниження іншої, втрата відчуття межі, безпорадність і порятунок у нікотині, алкоголі чи навіть наркотиках. Це стосувалося не всіх, слава Богу, однак все одно знаходитися серед такого було, ой, як непросто. Перемога Дені ситуацію лише ускладнила, і звичайний конкурс краси перестав бути просто грою.
Я добре пам’ятаю той день. У ньому було багато літа й сонця, а в небі неначе хтось розлив блакитну фарбу, забувши намалювати хоча б одну хмаринку. Наш учитель фізкультури, Іван Васильович, організував групу для збирання яблук. Одне стареньке подружжя, що жило в сусідньому селі, дозволило обірвати кілька яблунь білого наливу зі свого саду. Окрім Івана Васильовича, нас супроводжували Тетяна Сергіївна і ще дві студентки. Групу зібрали в основному з представників середніх та старших класів. Похід тривав у мирній атмосфері доти, доки вже біля річки до нас не приєдналося кілька десятикласників, серед них і Деня.
Немов від єдиного помаху чарівної палички, з дівчатами відбулося справжнє перетворення. Вони пожвавішали, очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець, а поглядів у Денисів бік несила було перелічити. Тетяна Сергіївна багатозначно посміхнулась і підморгнула, мовляв, не лови ґав. Однак я навмисне плелась у самому кінці, весь час мовчала й напускала страхітливо серйозний вираз на обличчя. Натомість Валентина зробила все можливе, аби не втратити нагоди звернути на себе увагу. Вона грайливо зав’язала кінчики футболки на животі й весь час намагалася не випасти з поля зору потрібного «об’єкта», жартувала та сміялася без упину, правда, посмішка сповзла, коли ми підійшли до мосту.