Уночі Ларисі наснилися море й чайки. Тепла й прозора вода набігала на пісок, а білі птахи над головою кричали про щось красиве. Прокинувшись, жінка довго дивилась, як падає сніг, та думала про сон.
– Ти чого така замріяна сьогодні? Може, наснився хто?
Лариса відійшла від вікна й сіла за стіл.
– Наснилося те, чого в житті так жодного разу й не бачила.
Старенька замислилась, розкладаючи по глиняних мисках печену картоплю зі смаженими карасиками, а потім підсумувала:
– І таке буває.
Надворі загавкав пес, у двері постукали, згодом почувся сміх – чоловічий та жіночий.
– Ранніх гостей приймаєте? – Сергій щасливо посміхався, ніжно притримуючи Ніну під лікоть.
– Ось, завіз Вам оцю пані. Маріє Степанівно, простежте за її раціоном, і щоб виспалась, а не підміняти когось у магазин побігла, а то – дитина, їй Богу. Я в боргу не залишуся.
Господиня посміхнулась і запросила до столу, проте чоловік поспішав у справах, тому лише помахав на прощання всім рукою й зник, було чути тільки, як від двору від’їхала машина.
– Ну що, шанувальнице мистецтва, зізнавайся тепер, які такі театри до ранку працюють?
Ніна виглядала як школярка, що випадково прогуляла заняття. Лариса старанно намагалася вдати із себе сувору вчительку, ледь-ледь втримуючи посмішку.
– Ми по місту гуляли. Сергій стільки чарівних краєвидів знає.
– Так-так, а екскурсії вночі влаштовує, особливо для незаміжніх дівчат.
Марія Степанівна теж включилась у гру й досить правдоподібно захитала головою:
– Ніно, Ніно, ти хоч здогадуєшся, що порядний чоловік після такого повинен одружитись? А Сергій Петрович – ну дуже-дуже порядний.
Ніна замахала руками й розсміялась:
– Ага, якщо мене не підводить пам’ять, а це в старих дів часто трапляється, то я вже дуже-дуже давно як повнолітня.
Господиня жартівливо посварилася пальцем:
– Це його щастя, а то б по-іншому відповідав – перед законом.
– Та годі вам, зовсім присоромили порядну дівчину, краще б нагодували, а то ну їх, ті ресторани.
І Лариса, і Марія Степанівна посміхались, спостерігаючи, з яким апетитом Ніна їла картоплю, і не впізнавали. Всього лиш за одну ніч сталося перетворення лялечки в метелика, і якого красивого.
Через півгодини, втомившись від збудженої розповіді про виставу й прогулянку, вона заснула прямо в кріслі-гойдалці, поруч з ялинкою, на яку зараз була так схожа. Бо обидві сяяли. Все-таки жінка – дивне створіння. Здається, тільки відкрий і читай, немов книжку, – а до кінця не пізнаєш, як не старайся. Лариса заплющила очі й раптом опинилася на березі неіснуючого моря, а розплющивши їх, зітхнула: «Ну от, часом самі для себе – за сімома замками загадка. І ключі розгубилися, шукай – не шукай».
Кохання змінює жінку. Вона стає схожою на сонце, до якого тягнеться все живе, навіть не підозрюючи, звідки йде це світло. Мені подобалося спостерігати за Тетяною Сергіївною в ті моменти, коли поруч опинявся Олександр Володимирович. У ній мінялося все – починаючи з очей і закінчуючи дотиком пальців рук. Звичайно, вона намагалася приховувати свої почуття, контролюючи кожне слово й жест, проте це ще більше оголювало погляд, в якому можна було прочитати все без слів. Не знаю, чи помічали це інші, чи здогадувався про це сам Олександр Володимирович. Цікаво взагалі, чи відчувають це чоловіки? Для мене ж усе було ясно, особливо коли ми повернулися до інтернату.
Правда, цього чоловіка не вистачало багатьом, дехто з моїх знайомих дівчат нишком плакав у подушку й писав вірші в таємних зошитах, проте наша Танюша сумувала по-справжньому. Я не бачила сліз, не чула його імені з її вуст, проте ми почали забувати, як вона посміхається, так щоб щиро й радісно. Часто бачила Тетяну Сергіївну замислену, з поглядом у нікуди, ще в неї з’явилася нова звичка: замість касет із чіткою англійською вимовою ставити музику, щось меланхолійне й сумне. У такі хвилини їй ніби робилося легше, щось вивільнялося з легкими тактами мелодій. Пам’ятаю, що тоді саме читала книгу про війну і, дивлячись на Тетяну Сергіївну, думала, що саме так виглядає жінка, яка чекає. О, вона б дочекалася свого солдата з будь-якої війни – навіть найдовшої та найстрашнішої.
Але над головою, слава Богу, не свистіли снаряди, не строчили по кутках кулемети, та й Олександр Володимирович захищав Вітчизну не на передовій фронту, а десь у кабінеті наукового інституту, до того ж, міг не здогадуватись, що на нього хтось чекає.