– Де вони? Де?
Я здивовано запитала:
– Хто?
– Хто-хто. Танюша й Олександр Володимирович.
Я обвела поглядом залу, не підозрюючи, що саме замислила подруга.
– Он вони. Ой, дивись, Олександр Володимирович стоїть зовсім поруч із Танюшою, кілька кроків. Може…
– Ага, дочекаємось. Ларисо, швидше, а то хтось інший, чого доброго, запросить. Давай, тобі він не відмовить.
Я ще до кінця не розуміла, що саме замислила подруга, коли остання рвучко тягнула мене в напрямку іменинниці, а вже за мить розгублено запитувала:
– Олександре Володимировичу, а про що ця пісня?
– Дівчата-дівчата, це ж ваша англійська, друга рідна. Сніжана енергійно затрусила головою.
– Ми тут із Ларисою цілу дискусію затіяли, а перевірити, хто має рацію, не знаємо як.
– Як перевірити? Зверніться до класного керівника, вона хоч і не першоджерело, однак в англійській – ас.
– Ага, вона у відповідь – хіба я вас не вчила?
– Стривайте, дівчата. То з якого дива я маю перед іменинницею бовдуром виглядати?
– Чому бовдуром одразу? Ви запросіть її на танець і поміж тим розпитайте, – на одному подиху випалила Сніжана.
– Щось ви темните, дівчата.
Сніжана, розуміючи, що жертва от-от зірветься з гачка, штовхнула мене в бік.
– Будь ласка, Олександре Володимировичу, а то пісня почалась, ще трохи і…
Він подивився на мене, посміхнувся й кивнув головою:
– Добре, тільки ти, рятівниця потопаючих, будеш винна один танець.
Сніжана, не кліпнувши оком, блискавично погодилася за нас обох і, задоволено потираючи руки, спостерігала, як учитель рівними кроками долав відстань до чиєїсь мрії. Вони танцювали в самому центрі хмар, немов літали, а всі довкола мимоволі милувалися парою, я ж намагалася зрозуміти, про що таки була та пісня.
Про кохання – сильне й красиве, от тільки нерозділене.
У щедрий вечір лише вітер за вікном співав щедрівок. Виводив старанно й натхненно, та це завивання не могло замінити спів дитячих голосів. По селу ходили щедрувати всього-на-всього дві дівчинки, і їм щедро сипали в торбинки повні пригорщі цукерок, зате з’явились аж дві кози, качалися по долівці й просили ліків. Баба Марія дістала приховані пляшки самогону, ще власного виробництва, то й полікувала.
У кінці січня снігу поменшало, дерева стали голі, тому ліс на горизонті чорнів якось особливо самотньо, ніби замерз. Лариса знову занурилась у минуле, правда, іноді забігала Ніна й обривала тишу своєю розгубленістю.
– Я заплуталась, не знаю… не розумію.
– Тобі добре з ним? Ніна світліла на очах і кивала:
– Поруч із ним відчуваю, що я – жінка. Він хороший.
– То в чому справа?
– Він занадто хороший, аби його не любили.
– А може…
Ніна відмахувалася руками й замовкала, потім їх кликала Марія Степанівна, щоб почастувати пирогами прямо з печі зі своїм чарівним чаєм, і жінкам ставало легше. Можливо, трави були справді особливі, а може, коли для когось твій біль небайдужий, то й біль уже не твій – розділений навпіл.
Одного дня Лариса довго дивилася кудись в одну точку на стіні, потім зітхнула:
– Мені здається, я приручила самотність.
Марія Степанівна відірвала погляд від трав, які перебирала, і зауважила:
– А хіба не цього шукала, дочко? Та й яка самотність, коли стільки людей довкола?
Лариса спантеличено спитала:
– Це Ви про кого?
– Не знаю. Звідки ж мені їх знати? Вони ж у твоїй пам’яті, дитино.
– Ви хочете сказати, що всі ті, про кого думаєш, ніби поруч? Старенька кивнула головою.
– А якщо я не хочу, щоб дехто з них був зі мною?
Марія Степанівна розвела руками.
– Треба з ним попрощатись.
– А як? Не виходить.
– Не виходить, бо не простила. Це образа на людину пече, а простиш – то й відпустить.
Жінка до ночі мовчала, коли ж уже йшла до себе в кімнату, спинилася на порозі й, подивившись, як дитина, у якої болить, прошепотіла:
– А якщо не можна пробачити?
Марія Степанівна підвела погляд до ікон у кутку.
– Пробачають усе, бо тоді колись, може, і наше пробачиться.
Лариса опустила погляд й обережно зачинила за собою двері.
Жах повторився ранньою весною. Довкола ще лежали залишки снігу, брудного й старого від часу, проте з неба вже йшов дрібний дощ, змішуючи сніг та землю в одне суцільне місиво, це ж треба, але саме звідти мали з’явитися перші весняні квіти. Автомобіль повільно з’їхав у лісосмугу й зупинився, а Олег Євгенійович повернувся, зняв руки з керма й поклав мені на коліна, такі доглянуті й «чисті», що стало моторошно.