У підвалі було брудно, а з кожного кутка відганяло котами. Їх було тут до десятка – різношерстих й різномастих, зате однаково вуличних. Вони недовірливо дивилися на мене своїми жовтими очицями й загрозливо шипіли: «не підходь». Я довго намагалася заспокоїти дихання, нервово здригаючись щоразу, як тільки чула скрип вхідних дверей. Заспокоїлася лише під вечір, коли стало ясно, що, скоріш за все, пошуки припинились і на втікачку махнули рукою, тим паче, що бігти мені не було куди. Жителі підвалу за ці кілька годин звикли й шипіти перестали, а я слухала, як вони ворушаться в темряві, і плакала.
Було холодно, побої боліли, боліла душа від безвиході. Мені навіть розповісти про пережите не було кому. Усі, хто був близький, знаходилися далеко звідси, набагато далі, ніж це могло видатися на перший погляд. Нас розділяли не кілометри, нас розділяла прірва, оскільки один-єдиний вечір змінив людей чи їх уявлення про мене. Ніби все, як завжди, як десятки разів до того: старшокласники та випускники зібралися разом, ми слухали музику, про щось говорили, танцювали. Пам’ятаю, що стояла біля стіни, коли зазвучала повільна композиція й переді мною звідкись виринув Олександр Володимирович. Я спробувала втекти, однак чоловіча рука міцно стисла мою й втримала на місці – відлік почався.
Я ніколи не бачила, як несеться з гірської вершини снігова лавина, однак підозрюю, що його почуття були такими ж стрімкими. Куди б я не пішла, практично завжди наштовхувалася на Олександра Володимировича, ніби випадково й не зовсім. Глибші погляди, довші розмови, раптова зацікавленість усім, що хоча б якось мене стосувалось. Я губилась, робила вигляд, що нічого не помічаю, потім почала уникати. Однак це не спинило його пристрасті, навпаки, у найнесподіваніших місцях почали з’являтися цукерки, шоколадки, іграшки, яскраві листівки. Усю цю манну небесну я демонстративно складала у великий ящик, а потім роздавала малечі. Далі справа дійшла до квітів та відвертих зізнань у коханні. Я боялася його, він боявся своїх почуттів, й обоє нічого не могли з цим зробити, до того ж, щось підозріле почали помічати всі довкола, як результат – здогадки, домисли, плітки. Вони утворювали невидиме коло, яке ось-ось мало зімкнутися, а в центрі була я.
Він усе-таки витягнув мене на той танець, виволік силоміць під обстріл, неначе втрачати вже було нічого, хоча дорослий чоловік не міг не здогадуватися про наслідки цього вчинку. Уже сам танець вчителя й старшокласниці не залишився б не поміченим, але той поцілунок у кінці розірвав реальність на «до» і «після», «після» стало кошмаром. Я досі не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, адже це стало вироком не тільки для нього, але й для дівчини, яка ніколи не гралась у кохання. Вечір завершили раніше, а вже вранці Олег Євгенійович, захлинаючись у власній слині й криках, був схожим на величезну жабу, тільки червоного кольору.
– На що ви перетворюєте репутацію закладу? Посміховисько! І це у всіх на очах!
Олександр Володимирович більше в нас не працював, його звільнили, хоча трохи згодом з’ясувалось, що ні, просто перевели, порадивши в категоричній формі перейти від практичних досліджень до теорії. Тетяна Сергіївна теж більше не з’являлася в інтернаті – нервовий зрив, затяжна депресія, лікування в приватній клініці, це вже мало нагадувало нерозділене кохання, тому робилося страшно. Мені оголосили бойкот, однак практично кожен бодай раз та порушив його, щоб крикнути в спину: «шалава».
Я замкнулась у собі й не спускалася з горища, куди тепер навіть Сніжана майже не зазирала, натомість днями лежала в ліжку, згорнувшись клубочком, немов кошеня, бо вже не знала, хто є хто. Її врятувало диво. Спочатку в нього не повірили, потім начебто звикли до думки, хоча все одно не вірили. Просто ще не було такого, аби дорослу дівчину, уже випускницю, вдочерили, тим паче іноземці. Узагалі вся та історія нагадувала світлу й сумну казку. Після смерті єдиної дочки американське подружжя шукало порятунку в благодійності, а, допомагаючи нашому інтернату, зустрілось зі Сніжаною, яка настільки була схожа на дочку, що стала нею. Словом, справжній хеппі енд, напевно, тому наші й не вірили.
Я не змогла попрощатися з подругою по-справжньому, ми навіть не поговорили. Сніжана тільки обняла наостанок і зникла, зате лишилися монстри, хоча ні, – люблячі татусі.