– Ну от, і на сніданок заслужила.
Коли жінка вже допивала чай, з магазину повернулася господиня й, здивовано оглянувши будинок, радісно сплеснула в долоні:
– І що тут сталося?
Лариса обійняла стареньку.
– Свіжості захотілося.
– Добрі ліки, однак для цього все це затівати було необов’язково. Корисніше по вулиці пройтися, там сьогодні свіжості й сонця! Можеш до Ніни навідатись, вона сьогодні вихідна.
– Прогулятися можна, от тільки Ніну я все одно не застану. Думаю, що вона виконує один із пунктів культурної програми, складеної нашим гарним знайомим. Піду на своє старе місце.
– Іди, донечко, тільки гляди, обережніше, вода в копанці добре промерзла, але слизько.
Лариса посміхнулась:
– Ну хто б ще про мене так піклувався, га?
Старенька посміхнулась у відповідь і якось навіть помолодшала на кілька років одразу.
– Смійся-смійся, а мені потім переломи лікуй, я ж не хірург.
– Ви не хірург, Ви ча-рів-ни-ця.
Шавко радісно вистрибнув із будки й заходився лащитись, виляючи від щастя кудлатим хвостом. Лариса побавилася зі старим псом, а потім пішла за будинок по вже ледь помітній стежині. Давно вона сюди не ходила. Верба поскрипувала, заплутавшись гілками в павутинні сонячних променів, а копанка блищала – немов казкове люстерко, ненароком загублене тут. Цікаво, яких же розмірів має бути його власник? Справжній велетень, хоча навряд чи велетні часто милуються собою. Жінка труснула головою. Це ж треба, казки сьогодні чомусь згадуються.
Обережно ставши на лід однією ногою, відчула, як поїхала кудись вбік. Лариса поставила й другу, а потім розбіглась і, розкинувши руки, проїхалася по слизькій кризі. Сонце затанцювало перед очима, а по тілу розлилася невагомість, здавалось, якщо це можливо, то вона ось-ось відірветься від землі. Лариса каталася довго, доки остаточно не вибилась із сил, і щасливо відхекувалася під старою вербою. Було так добре, радісно без особливих на те причин. Добре – тому що добре, радісно – просто від того, що радісно.
Повертаючись назад, жінка одразу ж помітила стурбованого Шавка й відкриту навстіж хвіртку. На вулиці чулися збуджені жіночі голоси й кректання дядька Федора. Жінка не втрималась і визирнула. Під двором зібрався цілий колегіум, кожен учасник якого намагався щось довести: дехто хапався за голову, хтось активно жестикулював руками, а дід Федір сердито товк палицею сніг. Лариса вирішила підійти ближче, аби дізнатися причину переполоху.
– Господи, страхіття яке! Люди добрі, рідному брату, як півню, прости Господи, голову відрубати.
– А на що він чекав, паскуда? Руки розпускав, п’яниця, наліво й направо, а як відсидів, то й зовсім здурів – із сестрою, мов із жінкою, знався, от вона й не витримала.
– Бо сама така. Сестричка. Хіба б нормальна вбивати стала б? Так-так, сама чарчину за чарчиною, день у день. Може, навіть у ліжко залізла з доброї волі?
– Еге, сусідко, не кажи. З доброї волі з такими синцями не ходять, дивитися страшно. Знущався негідник із бідолашної, от і отримав. О, Ларисо, добрий день.
– Здрастуйте. Що сталося?
– Біда. В одному із сіл сусідніх сестра брата зарубала. Ґвалтував, кажуть, її.
Тітка Зіна замахала руками:
– То хіба всім голови рубати треба?
Лариса зіщулилась, а погляд став гострий, як лезо ножа:
– А що Ви б, тітко, зробили, якби з Вами так повелись?
Вона замовкла й розгублено закліпала очима.
– Я б… я б… Не сталося б такого зі мною, я порядна жінка, а не…
Лариса іронічно посміхнулась.
– То непорядних ґвалтувати дозволяється?
Сусідка Лідія Василівна схвально закивала головою, підтримуючи жінку.
– Правильно, дочко. Звірюгою покійний був, то й смерть звіряча.
Марія Степанівна сумно зітхнула:
– Страшно як, Господи. Це ж що ж рідні люди один одному заподіяли?
Сидячи перед вікном, Лариса розчинялась у суцільній темряві. Дивно, а ще ж сьогодні було стільки світла. Така собі сучасна казка про сплячих красунь і мужніх велетнів, тільки страшна якась.
Повертатися до інтернату було страшно настільки, що ставало боляче дихати. Я довго стояла перед знайомим будинком, дивилася на червоний дах, по якому гуляли птахи, і вікна, десятки вікон, де в кожному чомусь бачила одне-єдине обличчя свого мучителя. Страх, що жах може повторитися, витісняв усі інші почуття. Захищаючись, я, напевно, могла б вбити – його чи себе. У кінцевому результаті це не так і важливо, головне – не дозволити глумитися над собою знову. Стоячи перед дверима інтернату, я усвідомлювала, що ризикую, однак за спиною не лишалося нічого, тільки вулиця, тому я все-таки зробила крок уперед.