– У тебе стільки не знайдеться, придурку.
До кінця чергування так і не вдалося прийти до тями. Мене трусило, з рук усе падало, весь час щось забувала й нагадувала овоч на грядці. Старша сестра, помацавши пульс, вирішила, що я захворіла, і відправила додому. Відмовившись, я спробувала взяти себе в руки, проте вночі навіть задрімати не вдалося, хоча хворі якраз не турбували. Лєра довго крутилася поруч на кушетці, а потім влаштувала справжній допит, і я зізналася, у чому справа.
– Ні, це навіть уявити важко. Покидьок. Наша міліція нас береже. Йому не гіпс накладати потрібно було, а відрізати дещо зайве, щоб занадто не турбувало. Як та хвороба називається?
Я посміхалась, витираючи сльози, а Лєра продовжувала розмахувати перед собою руками.
– Ти його наступного разу, якщо заїкнеться, відішли прямим текстом подалі, щоб назад не дошкутильгав на своїй одній.
– Лєро, що зі мною не так?
– Не зрозуміла.
– Чому саме до мене з таким чіпляються? Я якась не така?
– Ага, у тебе на обличчі написано: «візьми мене, оплата у валюті». Плюнь та розітри. У когось заскок, а ти ще й винна?
Геннадій затримався у відділенні, слава Богу, відносно недовго, усе-таки молодий організм впорався й кістка зрослась. Хворий став активнішим, його почали відпускати додому, однак той повертався для огляду, і чоловічу постать часто можна було помітити поруч із котроюсь представницею чарівної статі. Я уникала таких зустрічей, він особливо від даного факту не страждав, оскільки у відділенні було доволі красунь у білих халатах, у кінці кінців натрапив на Лєру, а та з превеликою втіхою послала його подалі – аж на виписку, і ми нарешті полегшено зітхнули: «неприємний тип».
Неприємний тип швидко забувся, його витіснили нові обличчя хворих, а підготовка до вступу забирала решту вільного часу. Думаю, що й сам Геннадій навряд чи мучився від розлуки, аби з маніакальною завзятістю шукати зустрічі, очевидно, у нього були інші, куди цікавіші справи. Усе вирішив випадок, планети, фатум, вищі сили – хтозна. Людина часом нагадує звичайну ляльку, яку хтось підвісив на невидимих нитках, щоб можна було смикати в потрібний бік, угору, вниз, і люди смикаються з упевненістю, що роблять це самі.
Того вечора ми поверталися додому пізно, бо перед цим забирали в знайомого рідкісний підручник, Геннадій гасав по місту з приятелями в пошуках розваг, наші дороги перетнулись. Пам’ятаю, що було тепло, ледь не по-літньому, пахло квітами й вітром. Ми з Лєрою не встигли нічого зрозуміти, коли поруч різко загальмувала машина й незнайомці у формі грубо заштовхали нас в авто. Лєра кричала, що це якась помилка, однак нам швидко закрили роти. Геннадій, що сидів за кермом, озирнувся й підморгнув.
– Ну що, розважимось, дівчата?
Жах і заціпеніння, нам щось увели, і свідомість неначе зависла десь аж у нічному небі, зачепившись за ріг молодого місяця, щоб звідти споглядати лише уривки реальності. Нас вивезли за місто. Лісосмуга, дерева, дерева, дерева, молода трава під ногами.
– Казала, не продаєшся, то візьмемо задарма. Хлопці, я перший, а далі по колу.
Як дивно пахла трава – неначе в косовицю, ще був запах алкоголю, цигарок, чоловічого поту й сперми, ми пахли страхом, якщо страх якось пахне. Отямилися під ранок, Лєру нудило, а я дивилась, як маленькі мурашки сновигають у вим’ятій траві. Здається, ми зруйнували ваш звичний світ, маленькі? Світи руйнуються – і великі, і малі.
– Нелюди, – голосила над нами Тамара Павлівна, зовсім як над мерцями, і в цьому було щось правильне. Життя спинилось, його не було. Зняття побоїв, експертиза, заяви про зґвалтування, чужі руки, чужі очі, запитання. Усе неначе стосувалося когось іншого, а не мене. Лєра билася головою об стіну й стискала міцніше зуби. Так тривало кілька тижнів, доки нас не прорвало. Вона істерично реготала та плакала одночасно.
– Тварюка! Він просто сміявся мені в обличчя, дивився в очі й сміявся.
Тамара Павлівна пила заспокійливе, кивала головою й знову пила. Я вийшла на балкон, довго дивилась у скроні гігантських кленів та думала: якби вийшло ось так розридатись, стало б легше. Легше. У голові маячило обличчя слідчого, що вів нашу справу. Підстаркуватий чолов’яга перетворив її на мильну бульбашку, щойно дізнався, чиє прізвище фігурує в якості підозрюваного.
– Розважились, дівчата, то чого зараз скиглити? Мало заплатили чи що?
Лєра вийшла на балкон і стала поруч.
– Знаєш, я так часто намагалась уявити, як це станеться вперше. Думала, що буде красиво й обов’язково з чоловіком мого життя. Смішно, правда?
Я тільки здригнулась, згадавши свого першого.
– Ненавиджу.
Якщо ненависть руйнує, то від нас не залишилося нічого.