– Який він крихітний, зовсім як жабеня, тільки рожеве, якщо, звичайно, жабенята можуть бути настільки красивими. Привіт, маленький. Чуєш тітку Лєру?
– Ти тільки подивись, який у нього усвідомлений погляд. Напевно, він розуміє куди більше нашого. Правда, зайчику?
Я слухала це щебетання над моїм скарбом і посміхалась.
– Як ти його назвеш?
– В’ячеслав. В’ячеслав Валентинович.
Лєра здивовано відірвала погляд від малюка.
– А чому Валентинович?
– Красиво звучить. Хіба ні?
– Красиво, але… не знаю. Ти не спробуєш з’ясувати, хто батько?
– Навіщо? Я й так уже знаю.
Лєра підійшла ближче й сіла поруч, потім ще раз поглянула на маленького.
– Просто він дуже схожий… на… на Геннадія. Невже так буває? Слава – точна його копія, тільки в зменшеному варіанті.
Я кивнула головою, погоджуючись. Виявляється, буває. Достатньо одного погляду на маленького, щоб це зрозуміти.
– Ларисо, а може, все-таки варто повідомити новоспеченого татуся, га? Має ж він хоча б матеріально нести відповідальність за скоєне. Аліменти ніхто не відміняв. І тобі було б легше, і Славі.
Я рішуче прошепотіла:
– Ні. У мого сина нема батька, зате є я.
Уночі мучило безсоння. Лариса крутилась у м’якій перині й знову кашляла, не в силі знайти зручне положення, щоб нарешті спіймати за руку сон. Дивно. Сон – ніби маленька смерть, і необхідність життя одночасно. Але сьогодні всі сни кудись розбрелись, а може, ходять колами під вікнами, лякаючи нічні тіні. Тихо. Лише Руді заманулося прокинутися серед ночі. Він довго шарудів чимось у кутку, бігав по кімнаті, а потім задерся на письмовий стіл і, бавлячись, з нього впав, голосно нявкнув, затим прийшов жалітися господині в ліжко. Лариса притиснула до себе м’якенький клубочок, який одразу ж вдячно замуркотів. Через півгодини й руде кошеня, і його господиня рівно дихали уві сні. Він усе-таки прийшов, аби вкрасти свідомість на кілька годин.
Ранок огорнуло сонце. Денне світло проникало всюди, навіть під вії, де ще затримувалися залишки сну. Лариса довго лежала в ліжку, насолоджуючись дрімотою, коли Рудя прибіг уже з іншої кімнати й весело заскочив до ліжка, помурчав біля носа, лизнувши його рожевим язичком.
– Та встаю, встаю, бешкетнику. Ти ще будеш вдень відсипатись, а мені, знаєш, скільки справ із весіллям тітки Ніни вирішувати доведеться. До речі, вона вже десь у магазині, напевно, на робочому місці. Потрібно збиратися, а наша Марія Степанівна нехай список напише, що купити, все одно туди йду.
Шавко радісно виліз із будки й підстрибнув, проводжаючи жінку із двору. Свіже повітря приємно лоскотало в носі, і від цього хотілося дихати на повні груди. Проходячи повз подвір’я нових сусідів, Лариса зустрілася поглядами із сивовусим дідом, що чимось нагадував персонажа з дитячої казки або козака. Вона привіталась, і він посміхнувся у вуса.
– Ти диви, як я встиг відвикнути від присутності людей. Аж лякаюсь. Доброго дня, дочко. Ти чия будеш?
Лариса зупинилась.
– Нічия.
– А буває так?
– Буває. Я лікуватися приїхала й відпочити до вашої сусідки, Марії Степанівни.
– Чув, чув. Заходь у гості, може, нашою станеш. У мене син є. Бравий козак.
Лариса посміхнулася старенькому, попрощалась і пішла далі. Приязні люди. Чужого здатні прийняти за свого. У магазині покупців не було, лише Ніна гірко схлипувала в кутку, ховаючи сльози.
– Що сталося?
Вона на хвилину підняла заплакані очі й знову мовчки сховала. Такі собі солоні озера червоного відтінку. Їй, вочевидь, не вдавалося заспокоїтись, аби сказати бодай щось. На щастя, до магазину ніхто не заходив, і через деякий час Лариса нарешті допиталася, у чому причина.
– Приходила Лідія Василівна… мати… Віктора. Вона… вона…
– Заспокойся, Ніно. Чуєш? Що вона зробила?
– Нічого. Віктор… пішов із дому.
– І що? Він уже, здається, давно повнолітній. Чого так побиватись?
У Ніни на мить промайнуло щось схоже на посмішку й одразу зникло.
– Це через мене. Він дізнався про весілля й зник. Вони не знають, де він, з ким. Нічого не знають. Дружина в істериці. Тітка Ліда кляне, мовляв, відьма, причарувала сина… а я… я…