– Ніно, відчини!
Тиша. Лариса махнула рукою й крикнула:
– Ламайте двері!
Вони не опирались і вже під другим натиском покірно впали додолу. Першим у кімнату заскочив Сергій.
– Ніно!
Лариса ватяними ногами переступила поріг й остовпіла. Перед нею лежала Ніна, а на шиї страшним вузлом біліла весільна фата.
Десь за святковим столом сп’янілий чолов’яга пробурмотів «гірко».
Жінка повільно опустилася на холодну підлогу:
– Господи… навіщо?
Господи, за що? – це питання я безсило повторювала ледь не кожну хвилину. Воно постало перед очима великими чорними літерами, за якими весь світ звузився в малесеньку цяточку, що лише завершувала знак питання. Я відмовлялася вірити в існування бодай якоїсь відповіді чи пояснення того, що відбувалося, тим паче цьому не могло бути виправдання. Від німого відчаю хотілося вити, кусати лікті й бігти, бігти, бігти подалі від реальності, що перевершила собою найстрашніше жахіття.
– Ваш син – серйозно хворий, надто серйозно. Потрібне термінове лікування, складна операція, можливо, не одна. Мені шкода, але щодо успішного завершення терапії ніяких гарантій дати не можу, ніхто не зможе, надзвичайно складний випадок.
Стіна, стіна, ще одна. Різкий запах ліків і болю, а серед усього цього очі мого сина – широко розплющені, перелякано спрямовані на мене. За ці очі я здатна була продати душу, якщо вона комусь би знадобилась, однак тоді нам потрібен був час і гроші. Ні того, ні того я не мала.
– Господи праведний, біда яка, лихо тяжке…
Тамара Павлівна голосила вже кілька останніх днів, Лєра зосереджено перевертала томи медичних довідників і робилася дедалі чорнішою, а я думала, де знайти гроші. Ніколи до цього навіть не припускала, що життя дитини може так страшно залежати від якихось папірців. Невже отак просто купується шанс побачити сонце завтра?
А воно байдуже лежало на підлозі лікарняної палати десятками сонячних зайчиків. Слава тягнув до них рученята, намагаючись упіймати, майже так само, як життя. Він схуд і виснажився, зблід, багато спав чи просто лежав, ще посміхався, але якось страшно, ніби раптом зрозумів усе, навіть більше за нас. Я посміхалася йому у відповідь, кусаючи губи до крові, цілувала малесенькі пальчики та розказувала казки про справжні дива. Він усвідомлено кивав головою і, ще не розуміючи слів, вірив мені, вірив так, як діти вірять найближчій людині у світі – мамі, а коли засинав, я безсило билася головою об стіни. Напевно, найскладніше було прийняти цю хворобу, усвідомити, що вона є, і саме в мого сина. Я сотні разів повторювала, що це неправда, але з кожним наступним усе менше в це вірила. Коли ж нарешті шок минув, лікар мене просто не впізнав, перед ним стояла інша жінка – змучена, виснажена, але не зневірена.
– Мій син повинен жити.
Лікар розгублено зняв окуляри, ретельно витер їх хусточкою й подивився прямо на мене:
– Звичайно, як і всі інші онкохворі діти.
– Ви до кого?
– Ніни… Не знаю, під яким прізвищем вона тут, дівочим чи вже…
Молоденька дівчина відірвала погляд від паперів, які одночасно з розмовою намагалася заповнювати:
– А це як?
Лариса махнула рукою, вибачилася та зателефонувала Сергію. Той спустився в приймальню вже за хвилину й пояснив, що відвідувачка прийшла до них. Довгі коридори жовтого кольору, однак це зовсім не схоже на колір світла чи сонця, скоріше хвороби.
– Вона ще не повністю отямилась. Лікар попередив, щоб ніяких хвилювань. Це зараз лише зашкодить.
Лариса кивнула головою й обережно увійшла до палати під номером шість. Біля самого вікна на білих простирадлах лежала жінка, яка ще кілька годин тому ніяково ховала очі під крики гостей «гірко». Вона обернулась і закрила шию долонями, намагаючись приховати синю лінію смерті.
– Я дурна…
Лариса підсунула стілець ближче до ліжка й сіла. У грудях швидко-швидко билося серце, щось затисло горло й не давало вимовити й слова, вона з останніх сил намагалася втримати сльози.
– Ні, тільки дурненька.
Ніна змучено посміхнулась і забрала руки з шиї. Обидві розплакались, але від цього дихати стало легше, немов у повітрі розірвалося на шматки щось важке та чорне, а потім впало додолу. До палати схвильовано зазирнув Сергій і одразу ж зачинив за собою двері.
– Тобі не можна плакати.
– Ага. Та ще й у першу шлюбну ніч.
– Зате її ви точно не забудете.
Ніна кивнула і вже серйозно промовила:
– Я не повинна була цього робити. Це одруження – помилка із самого початку. Я просто тікала від самої себе, а не втекти ж і не сховатися, ще й Сергію боляче зробила. Йому за що?