Вона ж дістала з гаманця всю готівку та протягнула її мені.
– Тримайте, це вам знадобиться, щоб усе було по-людськи.
– Подавіться Ви ними. Мій син житиме, чуєте? А Ви йдіть під три чорти зі своєю перспективною наволоччю і його чистою біографією!
Я жбурнула гроші прямо в її доглянуте обличчя, і вони повільно закружляли в повітрі.
– Залиште для себе, знадобиться, аби на тому світі відмитися.
Я розвернулась і побігла звідти, неначе з лігва гієн, сповнена дикої люті й болю. Погано пам’ятаю, куди йшла потім, що робила, навіть не знаю, як дібралася до лікарні. Отямилася лише біля ліжка, в якому мирно сопів носиком Славко. Лєра стривожено запитала:
– Ну що?
Я здвигнула плечима й посміхнулася своєму янголятку.
– Нічого. Хіба в мого сина може бути такий батько?
Лєра замовкла й сумно опустила плечі.
– Але ж це всього-на-всього хвора дитина.
– Птахи повертаються.
Лариса підійшла до Оксани, стала під вербою й підняла голову. Десь високо виднілися маленькі чорні цяточки, вони рухались, а по небу ширилася хвиля теплої радості. Птахи поверталися додому. Оксана проводжала ключ поглядом, аж доки той не зник десь за смугою лісу.
– Щасливі, їм є куди повертатись.
– Так, зате тепер весна справжня.
– З птахами?
Жінка посміхнулась.
– З життям.
Через кілька годин Лариса спостерігала, як Сергій розмовляє з лікарем у коридорі цього дивного жовтого кольору. Чому б їм не пофарбувати все в зелене? Тоді б це нагадувало життя.
– Ніну нарешті випишуть. День-два, і можна додому. От тільки куди? До мене їхати вона категорично відмовляється, у село теж повертатися не може, соромиться. Здуріти можна.
Лариса дивилася на пожвавленого Сергія й думала, що саме так виглядають щасливчики. Дивно, після всього пережитого хтось навряд чи так би його назвав, але ж він щасливий, подібно сьогоднішнім птахам у небі.
– Може, ти поговориш із нею, га?
Лариса кивнула, мовляв, аякже, і впевнено відчинила двері палати. Ніні вже було значно краще, на шиї не лишилося навіть нагадування про той страшний слід, от тільки вона все одно продовжувала прикривати її руками.
– Привіт. Як почувається хвора?
Ніна махнула рукою у відповідь.
– Теж мені знайшла хвору.
– А що? Душевні рани теж потрібно лікувати. Як там душа наша поживає?
– Я забула, що це таке.
– То чого сидимо, вірніше, лежимо? Нехай чоловіку голову морочиш, щойно після весілля – можна, а лікар – фахівець, і то туди ж, бігає навколо, мов квочка. Годі, пора додому.
Ніна посміхнулася й одразу ж посерйознішала.
– А куди додому? Я не знаю, де це.
– Це там, куди хочеться повернутись.
– Значить, у мене немає дому.
Лариса посміхнулась:
– Дивачка, він у тебе є, просто туди повертатися не хочеться зараз. А знаєш що? Не поїхати б вам кудись подалі, туди, де тепліше, наприклад?
– У пекло відправляєш?
– Тю на тебе, до моря.
– Але ж це просто відтягування часу, я все одно маю колись повернутися назад.
– І повернешся, тільки вже іншою.
Лариса йшла стежкою, час від часу вповільнюючи крок, ніби завмирала на місці, дослухаючись до невидимих кроків весни, і знову продовжувала йти. Це тут вона навчилася ходити так, залишаючись сам на сам із собою справжньою, головне – не боятися такої себе. Біля магазину Ларисі назустріч вийшла жінка, а порівнявшись, зупинилась.
– Передай своїй подружці, що мій син повернувся додому.
Лариса уважно подивилася в очі матері.
– А куди додому?
– Як куди? До законної дружини й доньки, тому нехай не влаштовує цирку, це ж треба, вішатися вона надумалась. Не допоможе, і не мрійте, тільки Віктора мучить, вертихвістка. Нехай своєму законному голову морочить, а чужим – зась.
– Передам обов’язково. Тільки от прохання – нехай він із нею більше зустрічі не шукає, самі ж говорите, що Ніна вже заміжня.
Жінка розгублено закліпала очима, а потім обурилась:
– А він і не шукав, це Ніна винна.
– І на весіллі цілком випадково опинився? Нещасні вони обоє, а заразом і ті, хто поруч із ними. Дай Бог, щоб усе це лишилося в минулому.
Мати змовкла, опустила голову й заплакала:
– Правду кажеш, дочко, а ще правда в тому, що це ми своїх дітей нещасними зробили, я й Нінина мати. Господи, та хто ж знав, що так серйозно в них усе? Думала, молодощі – дурощі, а воно…
– Все одно, вороття нема. Та якщо й зміниш щось, то чи на краще?
– Це ж треба своїй дитині так…
– Годі, припиніть картати себе. Їм тепер залишилось одне – треба вчитися жити далі… і кожному окремо, принаймні, спробувати.