Шавко зраділо лащився й лизав руки, Марія Степанівна порпалася у дворі, Лариса зайшла до будинку й не побачила там Оксани, повернулася назад на вулицю та спитала, де дівчина. Старенька сумно якось зітхнула:
– Приходив Степан проситися, то повернулася додому.
– Додому куди?
– До нього.
– Але ж…
– Кожен має право на помилку. А може, то й справді її дім?
Десь високо над головами летіли довгі пташині ключі. Бодай хтось по-справжньому повернувся додому.
– Ти не можеш повернутися туди. Ларисо, а як же Слава?
Я стояла біля вікна в коридорі лікарні й мовчки стискала кулаки.
– Тільки заради нього я повертаюся назад. Я маю врятувати сина, а для цього потрібні гроші, потрібні негайно.
Кілька останніх ночей я боялася заплющувати очі, щоб не заснути. Приходив один і той же сон, де я стою біля свіжої могили, такої маленької, що вона обов’язково має бути дитячою. Стою, а холодні краплі поту повільно стікають по обличчю. Мені потрібно прочитати напис на хресті, але коли я це зроблю, світ зникне. Він не зможе існувати без сина, мій – точно.
– Неля Євгеніївна наполягає на терміновій операції, інакше все марно, уже нічого не допоможе. Розумієш?
Лєра зблідла, хоча добре знала стан Славки й без мене, до того ж, уже була для хлопчика другою мамою – хрещеною. Ми його охрестили прямо в лікарні, хрещеним став охоронець із лікарні, хоча довго відмовлявся, бабусею – Тамара Павлівна. Ось так просто мій хлопчик прийшов до Бога, тепер потрібно було втримати його на землі.
– Тамара Павлівна пропонує продати квартиру тут, купити хатинку в якомусь селі, а різницю витратити на операцію. Цього, можливо, буде замало, однак можна спробувати знайти благодійників, звернутися по допомогу в газети.
– Лєро, на все це потрібен час, а його в Славки нема. Необхідна вся сума й одразу.
– Але це ж шалені гроші. У кого ти зможеш їх там дістати?
– Хоч у самого чорта, але я повинна це зробити.
Особливо важко далися останні хвилини прощання зі Славою. Так, ніби я по живому вириваю своє серце й лишаю біля нього, а сама йду, не знаючи, чи побачу ось ці оченята ще раз, чи встигну. Біля нього залишалася Тамара Павлівна, але ж мала бути я. Дорога, люди, поспіх. Ніби якийсь інший вимір, метушливий і пустий. Я повернулася назад, у місто, де стояв усе той же будинок, з тими ж вікнами, червоним дахом і табличкою біля самого входу. Серце калатало десь біля самих скронь, здавалось, час відкрутив свою стрілку назад, і я знову маленька самотня дівчинка, що ховається на запиленому горищі від привидів дорослого світу. На подвір’ї діти збирали жовте листя липи й складали в букети. Чому в них такі схожі очі, неначе одні на всіх? Очі, в яких застигла надія. Це ж треба, колись у нас були точно такі.
– Доброго дня, я колишня вихованка інтернату. Можна до вас у гості?
Незнайома жінка посміхнулася та кивнула, очевидно, дещо тут таки змінилось, з’явилися нові обличчя.
– Звичайно, проходьте. Зараз я покличу когось із колег, у кого стаж більший, ніж мій. Вибачте, почекайте хвилиночку.
Я залишилася стояти на подвір’ї, а навколо збиралися діти. Вони ходили колами, нагадуючи зграйку пташенят, яких залишили тут зимувати. Раптом один хлопчик спитав:
– Ти наша мама?
Я здригнулась.
– Ні, у мене вже є син.
Хлопченя зітхнуло й замислилось.
– А йому не потрібен братик?
– Не знаю, поки що він не просив.
– О, бачу ви вже розважаєте гостю? Діти, а ви привіталися з тіточкою?
Я озирнулася на знайомий голос і завмерла. Переді мною стояла наша колишня Танюша. Вона навіть майже не змінились, ніби застрягла в часі. Тетяна Сергіївна, впізнавши мене, замовкла й відразу відвела погляд.
– Ларисо, рада тебе бачити.
– Ви все-таки повернулись?
Вона знову подивилася в очі й кивнула:
– Не змогла не повернутися.
Я полегшено посміхнулась. Так і мало бути.
Перед кабінетом директора стояла довго, не дихаючи. За дверима чулися кроки, колишні, знайомі, кроки нашого татуся. Нарешті зважившись, я набрала повні груди повітря, видихнула й постукала.
– Заходьте.
Він також завмер, розгублено кліпаючи очима. Щось промайнуло в них, схоже на страх, але зникло так само швидко, як і з’явилось. Мене тут точно не чекали.
– Господи! Ларисо! Ти? От порадувала, заходь швидше, сідай. Ти розквітла. Невже можна стати ще вродливішою? Красуня, справжня красуня.
Я саркастично посміхнулась у відповідь:
– За тим і приїхала.
Олег Євгенійович знову насторожено забігав очима по кімнаті.
– Як це розуміти, хороша моя?
Я взяла зі столу ручку, написала на аркуші суму та простягнула йому.