Обличчя, погляди, слова, звички, бажання – вони осідали десь усередині, збирались, накопичувались, доки не утворювали групи, така собі класифікація інстинктів, і я шукала серед усього цього щось, до кінця не знаючи, що саме, однак продовжувала шукати. Пізніше зрозуміла, що інстинкти не мають законів, вони не підпорядковуються правилам, це просто природа, що потребує одного – реалізації. Усі ці чоловіки, несхожі й схожі, прагнули одного – втіхи, але отримували її по-різному, і головне – знати, як саме. У цьому й був ключ. Так-так, вони приходили за чимось конкретним і брали бажане, а якщо це дати їм першою, одягнути секс у потрібний фантик, нате, милі мої, їжте. Вгадала? Молодці, ось іще. Подобається? Подобається. Хочете додаткову порцію? Звичайно. Прийдіть завтра й прийдіть до мене, тієї, хто знає, яка цукерка вам до смаку.
Очевидно, це було в мені завжди, від народження. Не знаю, як назвати такі здібності. Інтуїція? Дар? Покликання? Усе не те. Я просто робила це. Ні, думок не читала, та й навіщо, коли можна читати бажання, відчувати їх одразу ж, як тільки черговий клієнт переступає поріг, один погляд – і все зрозуміло. Цей хоче бути звіром, цей – погратися в невинність, ось мрійник, ось убивця, комусь потрібно кричати, для когось плакати. Кажете, тіло – храм, у якому живе душа? У моєму храмі ви її не побачите, лише віддзеркалення себе справжнього, того, якого боїтесь оголити у звичному світі. Беріть, нате, беріть – ще, ще, ще. Мало? Вибачте, у храмі аншлаг, його не розірвати. Гена ошаліло виставив за двері ще одного клієнта, очевидно, можна ставити їх у чергу.
– Здуріти! Ти що з ними робиш, мала? Може, там медом помазала? Як очманілі, летять.
Я накинула на плечі халатик, уважніше вдивляючись у це знайоме чоловіче обличчя. Він теж чоловік, у нього теж мають бути бажання. Чого ти хочеш, ковбою?
– Час підвищувати ціну. Якщо хочуть – будь ласка, тільки ті, кому по кишені.
Його очі загорілись, значить, знову вгадала. Ось так, він теж отримав свою цукерку. Хочеться гратися з папірцями? Хочеться, хочеться, і щоб побільше нулів.
– Це ти добре вигадала, мала.
– Тільки ось що, відсоток не піднімати, інакше – самодіяльність завершена. Скільки винна, стільки й відроблю – не більше й не менше.
Роман не чекав бунту. Він грізно зиркнув з-під брів і звично заніс кулак для удару, але опустив. Бити мене – вже дороге задоволення.
Лариса сиділа надворі і слухала, як ворушиться повітря. Воно ожило, наповнилося рухом та звуками. Тисячі живих істот прокинулись і заходилися танцювати від радості. Весна.
Шавко роздратовано спостерігав за нахабною мухою, що ось-ось норовила приземлитися прямо на ніс. Мало того, що порядний пес уже сидить по вуха в кульбабі, то ще й ці крилаті, неподобство. Кошеня зістрибнуло з ґанку й, швидко перебираючи маленькими лапками, опинилося прямо біля собачої будки, повело жовтими очицями й раптом підстрибнуло в повітря за мухою, однак ціль не спіймало, ще й приземлилося прямо на лапи дворовому псу. Шавко мотнув головою, щось прогарчав крізь зуби й заліз у будку. Чому це всім заманулося випробовувати його терпіння? Завели дрібноту, то й наглядайте за ним, гав. Лариса покликала малечу, і Рудя радо побіг до господині, терся біля ніг і знову ловив якихось жуків.
З будинку вийшла баба Марія, постояла поруч, вдихаючи в себе повітря, що ворушилось.
– Ну от, дасть Бог, скоро і бджоли загудуть, коли сади розпустяться. Піду я, провідаю сусіда.
Лариса пішла зі старенькою. На подвір’ї господарювала Марина. Побачивши делегацію, зраділа та оживилась.
– Як добре, що ви зайшли. Я тут уже геть розгубилась. Не знаю, де, що і як потрібно робити, а батько попросив баньку свою протопити, каже – застоялась, старенька.
– Нічого, дочко, це з усіма так, коли з міста сюди приїжджають, а потім, дивись, і немов завжди жили.
– Ой не знаю, я тут – як дитина безпомічна. Води нема гарячої, та й холодної з криниці не наносишся, дрова рубай, грубку топи. Що в ній відкривати, коли? Ще й їсти на плитці електричній години дві варити потрібно. Як ви тут усе встигаєте?
Марія Степанівна обійняла, посміхнулась.
– Встигаємо, дитино, ще й часу лишається – більше ніж у вас. Ану, Ларисо, проінструктуй.
Через три години всі справи були завершені, навіть обід на плиті парував, уже готовий. Дід Федір допитувався, як там його банька, то Марія Степанівна ледь не повела паритися старого, аби відчепився. Він довго визирав у вікно, потім заспокоївся й заснув біля нього. Марина кивнула на нього й посміхнулась:
– Боїться свій сад проґавити, навіть уночі визирає. Ще каже, що дім відписав, спадок, мовляв. Мені ж – аби жив. Нащо без нього це все?