Позаду почувся якийсь шум. Що то? Дика тварина? Рись? Згодом стало чути інший звук, наче на палубі корабля натягували линву. Змія? Упевненість і рішучість Леоні враз випарувались, і їй здалося, що темні очі зусібіч витріщилися на неї. З моторошною ясністю в пам’яті дівчини постали слова з книжки. У душі збурились лиховісні передчуття й страхи. Це було місце, де ширму між світами відсунуто.
Леоні раптом страшенно перехотілося заходити всередину гробниці. Однак альтернатива лишитися безпорадною та незахищеною на галявині видавалася ще гіршою. Відчуваючи, як кров пульсує в скронях, вона випростала руку, узялася за важке металеве кільце та штовхнула двері.
Спочатку не сталося нічого. Тоді Леоні штовхнула ще раз. Цього разу почулося скреготіння металу, а потім різкий лязкіт — то піддався засув. Налігши своїм тендітним плечем на дерев’яні двері, дівчина натиснула на них усією вагою свого тіла — і різко штовхнула їх.
Двері задвигтіли й повільно розчинилися.
РОЗДІЛ 40
Леоні ввійшла в гробницю. Назустріч їй ринуло прохолодне повітря, змішане з легко розпізнаваним запахом пилу, старовини й ледь уловимим ароматом ладану. То був навіть не аромат, а лише спогад про нього, донесений крізь століття. Проте було в гробниці щось іще. Ще якийсь запах. Леоні поморщила носа. То був слабкий запах риби, моря та просолених дощок розбитого рибальського човна.
Вона притиснула руки до боків, щоб вони не тремтіли.
Ось це місце я шукала.
На західній стіні каплиці, відразу біля дверей, розташовувалась сповідальня. Вона мала приблизно шість футів заввишки, вісім завширшки й не більше за два завдовжки. Зроблена з потемнілого дерева, вона була дуже простою, зовсім не схожою на прикрашені різьбленням та візерунками сповідальні в соборах і церквах Парижа. Вхід до неї був закритий гратами. Біля одного сидіння висіла єдина вицвіла штора. З протилежного боку штори не було.
Відразу ліворуч від входу стояла чаша для святої води. Леоні перелякано відсахнулася. Чаша була зроблена з червоно-білого мармуру, проте підпорою їй слугувала спина якогось злісно вишкіреного демона. Укрита виразками спина, руки й ноги з пазурами, пронизливі й люті блакитні очі.
Я знаю, хто ти.
Ця статуетка було точною копією гравюри з фронтиспіса книги, яку вона поцупила з бібліотеки.
Попри тягар на плечах нахабство та погорда залишились. Обережно, наче побоюючись, що фігура може ожити, Леоні підступила ближче. Унизу, на маленькій пожовклій від часу картонці, знайшлося підтвердження її здогадки: ASMODEE, MACON AU TEMPLE DE SALOMON, DEMON DU COUROUX. «Асмодей, будівник храму Соломона, демон люті», — уголос прочитала Леоні. Ставши навшпиньки й відчуваючи, як захололи від страху пальці її ніг, Леоні зазирнула всередину. Чаша була порожня. Проте в ній виднілися якісь літери, викарбувані в мармурі. Вона провела по них пальцем. «Par се signet tu le vaincras», — знову прочитала вона вголос. — «Цим знаком ти його переможеш».
Леоні насупилась. Кого — «його»? Самого диявола Асмодея? І відразу ж з’явилося ще одне запитання: що було першим — ілюстрація в книжці чи чаша для святої води? Що було копією, а що оригіналом?
Утім, їй була відома лише дата в книзі — 1870 рік.
Нахилившись і при цьому витворивши своїми спідницями химерні візерунки на запиленій кам’яній підлозі, Леоні придивилася до п’єдесталу статуї — чи немає на ньому якоїсь позначки. Та не побачила нічого, що свідчило б про її походження або про дату виготовлення.
Зрозуміло одне: ця статуя — не вестготська.
Вирішивши повернутися до цього питання пізніше — може, Ізольда щось підкаже, — Леоні підвелась і повернулася до нефа. З південного боку гробниці стояли три ряди простих дерев’яних лавок. Подушечок, на які падають навколішки, не було — тільки одна тоненька підніжка, що тягнулася на всю довжину кожної лавиці.
Тиньк на стінах гробниці порепався й відлущувався. Прості аркові вікна зі звичайним, а не кольоровим склом, пропускали світло, проте позбавляли його теплоти та яскравості. Кальварії являли собою маленькі малюнки, вставлені в раму дерев’яних хрестів, — їх і малюнками важко було назвати, вони радше нагадували медальйони та здавалися нерозбірливими, принаймні для незвиклого ока Леоні.
Вона повільно рушила до нефа, немовби наречена, котра не бажає виходити заміж. І щодалі відходила вона від дверей, то дужчим ставало її занепокоєння. Якоїсь миті їй здалося, що ззаду хтось є, і дівчина рвучко обернулася.
Нікого.