З лівого боку нефа стояли гіпсові статуї святих у половину натуральної величини. Вони скидалися на недобрих злобливих дітей. Коли вона проходила повз, їй здалося, що вони за нею стежать. Леоні час від часу зупинялася, щоб прочитати їхні імена, написані чорними літерами на дерев’яних дощечках під кожним зі святих: святий Антуан, Єгипетський Заточник; свята Жермен із фартухом, повним піренейських гірських квітів; кульгавий святий Рош зі своєю палицею. «Це святі місцевого значення», — вирішила Леоні.
Остання, найближча до вівтаря статуя являла собою маленьку тендітну жінку в червоній сукні по коліно та з прямим чорним волоссям до плечей. Обіруч вона тримала меч, не нападаючи й не погрожуючи, а наче збираючись когось захищати.
Під статуєю була друкована картка зі словами «Le Filie d’Epees».
Леоні наморщила лоба. Дочка мечів. Може, це означало святу Жанну Д’арк?
Почувся якийсь шум. Леоні зиркнула на високі вікна. То просто гілки їстівного каштана цокали, наче гвіздки, по склу. І пташині крики. Але якісь безрадісні й сумні.
У кінці нефа Леоні зупинилася, присіла й почала придивлятися: чи нема де описаного автором чорного квадрата з чотирма літерами С, А, О, Е, які, здогадно, накреслив на долівці її дядько. Нічого такого вона не побачила, натомість знайшла напис, видряпаний на кам’яних плитах:
Fujhi, poudes; Escapa, non, — прочитала Леоні й занотувала ці слова на папірці.
Випроставшись, Леоні підступила до вівтаря. Він повністю збігався з тим описом, що його вона прочитала в книжці «Таро»: голий стіл без релігійних аксесуарів — ані свічок, ані срібного хреста, ні молитовника, ні антифонарія. Вівтар розташовувався у восьмикутній апсиді, а над ним була небесно-лазурова стеля, схожа на квітчастий дах палацу Ґарньє. Кожну з восьми панелей укривали вицвілі візерунчасті шпалери з широкими рожевими смугами, розділеними фризом червоно-білих квітів ялівцю та повторюваним зображенням дисків або монет. На стикові кожної вкритої шпалерами секції були якісь палиці чи жезли, пофарбовані в золотистий колір.
І на кожному було намальовано по одному зображенню.
Леоні аж дух перехопило, коли вона здогадалася, що це перед нею. То були вісім окремих зображень, узятих із Таро. Наче кожна фігура виступила зі своєї карти на стіну. Під кожною з них був напис: Блазень, Чарівник, Жриця, Закохані, Сила, Справедливість, Диявол, Вежа. Написи старовинним чорним атраментом на пожовклій карті.
І в книзі так само.
Леоні кивнула. Чи не є це найкращим підтвердженням того, що свідчення її дядька ґрунтувалися на реальних подіях? Вона підійшла ближче. Питання полягало в іншому: чому з сімдесяти восьми карт, зазначених у книжці її дядька, тут зобразили лише вісім? Тремтячи від збудження й цікавості, Леоні почала переписувати імена, але місця на клаптику паперу майже не лишалось, і вона роззирнулася довкола, видивляючись, чи нема поблизу чогось такого, на чому можна було б писати.
З-під кам’яного підніжжя вівтаря стирчав краєчок якогось аркуша. Дівчина витягла його. То був твір для фортепіано, написаний на цупкому жовтому пергаменті. Басові та дискантові ключі, звичайний такт, ані бемолів, ані дієзів. Їй відразу ж пригадався підзаголовок книги й місце в ній, де дядько розповів про те, як записав почуту в гробниці музику.
Розгладивши пергамент, Леоні спробувала наспівати перші такти, але не змогла вловити мелодію, хоча вона й була дуже простою. Вона складалася лише з кількох нот, які на позір здалися дівчині чимось на кшталт тих простеньких вправ для чотирьох пальців, що їх її змушували студіювати в дитинстві, коли вона навчалася гри на фортепіано.
Та ось її вуста повільно розпливлись у вдоволеній посмішці. Леоні нарешті вловила ритм і структуру: С-А-О-Е. Ті самі ноти, повторювані послідовно. Чудово. Як і написано в книзі, музика викликає духів.
І раптом блискавкою промайнула думка: якщо аркуш із музикою лишився в гробниці, то куди ж поділися карти?
Леоні завагалась, однак згодом написала вгорі аркуша дату й слово «гробниця», щоб засвідчити місце й час знахідки, а потім, поклавши його в кишеню, продовжила огляд каплиці. Вона обмацувала запилюжені западини та ніші, але нічого там не знайшла. Не було там ані меблів, ані якихось інших предметів обстановки, за якими можна було б сховати колоду карт.
Якщо не тут, тоді де?
Леоні обійшла вівтар іззаду. Тепер, коли її очі призвичаїлися до тьмяної атмосфери каплиці, вона подумала, а чи не пошукати на панелях апсиди обрисів якихось потаємних дверцят? Леоні почала обмацувати панелі, відшукуючи шпарини на їхній поверхні. І таки знайшла невеличке заглиблення, вочевидь, на місці колишнього отвору. Вона сильно натиснула на поверхню рукою, але нічого не сталося. Отвір було надійно закрито. Якщо колись тут і були двері, то ними вже давно ніхто не користувався.