А чи не знає про все це Ізольда?
У тому, що її матір та Ізольда відчували щось тривожне в характері цієї місцини, Леоні не сумнівалась аніскілечки. Кожна з них по-своєму натякала на химерність тутешньої атмосфери, на бентежне відчуття неспокою, хоча слід зазначити, що жодна з них не робили це напрямки й відверто. Леоні склала долоні хатинкою й замислилась. Того вечора, коли вони з Анатолем приїхали до маєтку Домен де ля Кад, у неї теж виникло химерне й тривожне відчуття.
Не припиняючи обмірковувати прочитане й побачене в лісі, дівчина вклала знайдений у каплиці аркуш поміж сторінок книжки, засунула її в схованку й поспішила вниз на вечерю. Тепер, коли страх відступив і вгамувався, у неї з’явилася рішучість продовжувати пошуки. Вона була надзвичайно заінтригована. Леоні мала багато запитань до Ізольди, зокрема — чи знала вона що-небудь про заняття свого чоловіка перед тим, як вийти за нього заміж? Може, вона навіть напише матусі та спитає, чи не траплялися з нею в дитинстві якісь випадки, що викликали тривогу? Ба навіть не знаючи причин і подробиць, Леоні не сумнівалася: то сама тутешня місцевість — і ліс, і озеро, і старезні дерева — породжувала страх і тримала в його полоні всіх місцевих мешканців.
Однак, зачиняючи двері своєї кімнати, Леоні збагнула, що краще не згадувати про свою експедицію, бо їй можуть заборонити ходити до каплиці. Якийсь час її дослідження й мандрівки мусять лишатися таємницею.
На Домен де ля Кад повільно опустилася ніч, принісши з собою передчуття важливих подій і розуміння необхідності вичікувати й придивлятися.
Вечеря минула в приязній атмосфері, яку зрідка намагалися порушити далекі зловісні звуки грому. Про мандрівку Леоні навіть не згадували. Натомість чимало говорилося про Рен-ле-Бен, про підготовку до суботньої вечері, про гостей та пов’язані з цим приємні турботи.
То була приязна, проста, домашня розмова.
Поївши, вони перейшли до вітальні, і їхній настрій змінився. Темрява за стінами здавалася велетенською живою істотою. Коли ж, нарешті, вибухнула буря, усі відчули полегшення. Здавалося, саме небо ревло й трусилося від гніву. Яскраві зигзаги блискавок розпанахували сріблясто-чорні хмари. Грім гуркотів, стукотів, гудів і відскакував рикошетом від валунів та дерев, відгукуючись луною в долинах.
Зненацька вітер ущух на якусь мить, наче збираючись на силі, а потім несподівано щодуху накинувся на будинок, принісши з собою перші краплини дощу, котрий так довго намірявся піти. По вікнах заторохтів град, і мешканцям будинку, що перелякано затихли, здалося, що на нього накотилася лавина води, яка вдарила в будинок, наче гігантська морська хвиля.
Час від часу Леоні здавалося, що вона чує музику. Ті ноти, що лежали між сторінок книги в її спальні, тепер підхопив і висвистував вітер. Вона здригнулася, пригадавши, що саме про це й попереджав її садівник.
Анатоль, Ізольда та Леоні здебільшого намагалися не звертати уваги на буревій, що розлютувався надворі. У каміні палав веселий вогонь, тріскотіли сухі дрова. Горіли всі лампи, і слуги принесли додаткові свічки. Трійко людей улаштувалися якомога зручніше й затишніше, та Леоні все одно боялася, що стіни ось-ось вигнуться й зрушать із місця під шаленим натиском стихії.
Вітер розчахнув незамкнені двері зали, але їх швидко зачинили й замкнули. Леоні чула, як слуги ходять по будинку й перевіряють, щоб усі вікна були затулені віконницями. Існувала небезпека, що тонкі шибки старих віконних рам не витримають і тріснуть, тому всі штори теж було запнуто. На горішніх поверхах чулися кроки й брязкіт цеберок та ковшів, що їх підставляли під ті місця, де, за словами Ізольда, зі стелі капала вода, яка протікала крізь прогалини в черепиці на даху.
Змушені залишатись у вітальні, Анатоль, Ізольда й Леоні сиділи або походжали туди-сюди, розмовляючи. Навіть випили трохи вина. Вони намагалися взятися, наче нічого не було, до звичайних вечірніх справ. Анатоль підкидав у камін дрова й доливав вино в келихи. Ізольда сиділа, поклавши руки на коліна й розминаючи свої довгі бліді пальці. Раз Леоні була відхилила штору й визирнула в чорнильну темряву. Їй було видно обмаль крізь шпарину в нещільно прилеглих стулках віконниць, хіба що силуети дерев, які час від часу поставали в спалахах блискавок. Вони то гнулись додолу, то рвучко підскакували, наче необ’їжджені коні. Старезні дерева, борючись із вітром, скрипіли й тріщали, і Леоні здалося, що то парк кличе на допомогу.