Співвідношення чотири дами на шестеро кавалерів робило стіл дещо асиметричним. Ізольда сіла на чолі столу, мосьє Беяр — навпроти. Анатоль опинився ліворуч від Ізольди, а метр Фроміляж праворуч. За Фроміляжем сіла мадемуазель Денарно, а біля неї — доктор Габіньйо. Місце за Габіньйо дісталося Леоні, а праворуч від неї опинився Одрік Беяр. Сідаючи, дівчина зашарілась і посміхнулася.
Із протилежного боку Анатоль мав приємність опинитися поруч із мадам Буск, а за нею сиділи Шарль Денарно та панотець Соньєр.
Слуги щедро наповнили вином «Бланкет де Ліму» пласкі й широкі келихи, схожі на кавові чашки. Фроміляж зосередив свою увагу на хазяйці й цілковито ігнорував сестру Денарно. Леоні це здалося неввічливим, хоча вона його добре розуміла й не могла докоряти. Їй вистачило короткої розмови з мадемуазель Денарно, щоб зрозуміти: ця жінка вкрай нецікава та занудлива.
Леоні почула, як Анатоль, обмінявшись формальними милощами з мадам Буск, почав жваву розмову з метром Фроміляжем про літературу. Фроміляж був чоловіком твердих переконань і цілком заперечував новий роман Еміля Золя «Срібло», бо вважав його нудним, похмурим та аморальним. Він також різко засуджував колегу Золя — Ґі де Мопассана, котрий, згідно з чутками, намагався накласти на себе руки і, як наслідок, потрапив до паризької психлікарні доктора Бланка. Марно Анатоль намагався довести метрові, що не можна буквально ототожнювати приватне життя письменника з його творчістю.
— Аморальність у житті руйнує мистецтво, принижує його, — уперто твердив Фроміляж.
Невдовзі до їхніх дебатів приєдналась і майже вся решта гостей.
— Ви мовчите, мадемуазель Леоні, — почувся голос біля її вуха. — Чому? Вас не цікавить література?
Леоні з полегкістю обернулась до Одріка Беяра.
— Я залюбки читаю. Але в такій компанії важко розраховувати на те, що на твою думку зважатимуть.
Беяр осміхнувся.
— Ага, зрозуміло.
— І мушу зізнатися, — продовжила вона, злегка почервонівши, — більшість сучасної літератури видається мені цілком і повністю нудною. Сторінка за сторінкою йде виклад ідей, смакуються вишукані фрази, вдалі звороти та вирази, але ж нічого не відбувається!
В очах Беяра блиснув іронічний вогник, і він посміхнувся.
— Отже, вам більше подобаються цікаві сюжети? Саме вони заволодівають вашою уявою, так?
Леоні всміхнулася.
— Мій брат Анатоль завжди каже, що в мене примітивний смак. Може, він і має рацію. Найцікавіший та найбільш захопливий роман, який я прочитала, це «Замок Оранто», але ще я дуже полюбляю оповідання про привидів письменниці Амелії Едвардз, а також усе написане мосьє Едгаром По.
Беяр із розумінням кивнув.
— Дуже талановитий письменник. Він був чоловіком з нестійкою психікою, але чи не гадаєте ви, що він напрочуд майстерно висвітлив темний бік людської природи?
Леоні відчула наплив задоволення й ентузіазму. Скільки разів доводилось їй страждати на занудливих вечірках у Парижі, скільки разів її думку нехтували як не варту уваги! Одначе мосьє Беяр здавався зовсім іншою людиною.
— Я згодна з вами, — відповіла вона. — Моїм найулюбленішим серед оповідань мосьє По є «Серце-донощик», хоча щоразу, коли я його перечитую, мені потім сняться кошмари. Убивцю доводить до сказу пульсуюче серце людини, яку він убив і закопав під підлогою. Прекрасне оповідання!
— Почуття провини — дуже сильна емоція, — тихо зауважив Беяр.
Леоні пильно глянула на нього, чекаючи, що він продовжить свою думку, але старий промовчав.
— А можна мені набратись нахабства й поставити вам запитання, мосьє Беяр?
— Звісно.
— Ваша одіж, ну… — Леоні замовкла, не бажаючи ображати співбесідника.
Беяр посміхнувся.
— Незвичайна? Не схожа на тривіальну уніформу?
— Уніформу?
— У яку вдягнені чоловіки, присутні тут, за столом, — відповів він із пустотливим вогником в очах.
Леоні зітхнула.
— Можливо. До речі, мій брат розповів, що ви, як відомо, завжди носите жовте. На спомин про полеглих друзів. Саме так він і сказав.
Здалося, що на обличчя Одріка Беяра набігла легка хмаринка.
— Це правда, — тихо підтвердив він.
— Ви билися під Седаном? — спитала Леоні, а потім, завагалась. — А може… Між іншим, мій тато бився за Комуну. Мені так ніколи й не довелося його побачити. Його вислали й…
На якусь коротку мить рука Одріка Беяра накрила, її руку. Крізь матерію рукавички вона відчула його тонку, як папір, шкіру, відчула легкість його дотику. Леоні не знала, що, найшло на неї тієї миті, але душевний біль, який завжди крився в глибинах її свідомості, раптом вийшов назовні.