— А чи завжди варто битися за свої переконання, мосьє Беяр? — тихо спитала вона. — Мені часто не давала спокою ця думка. Навіть коли це дорого коштує твоїм ближнім?
Старий чоловік стиснув її пальці.
— Завжди, — тихо сказав він. — І пам’ятати тих, хто поліг у бою.
На невловиму мить шум у кімнаті стих. Ущухли голоси, сміх, дзенькіт келихів і брязкіт срібного посуду. Леоні зиркнула на Беяра й відчула, як її погляд та її думки поглинаються мудрістю й досвідом, що ними світилися сповнені особистої гідності очі старого.
Він усміхнувся. Очі його примружились, і відчуття близькості та відвертості зникло.
— Справжніх християн, катарів, силою змусили носити жовтий хрест, нашитий на їхній одяг, щоб їх можна було легко розпізнати. — Із цими словами він торкнувся жовтого носовичка, що визирав із кишені його піджака. — Я ношу це на знак пошани до них.
Леоні схилила набік голову.
— Бачу, виїм дуже співчуваєте, мосьє Беяр, — сказала вона з посмішкою.
— Ті, хто пішли з життя раніше від нас, зовсім не обов’язково пішли назавжди, мадемуазель Верньє. — Беяр постукав себе в груди. — Вони живуть ось тут. — Він осміхнувся. — Ви не знали свого батька, але ж він живе у вашому серці, чи не так?
На її превеликий подив, Леоні відчула, як їй на очі навернулися сльози. Вона ствердно кивнула, не наважуючись говорити, бо не знала, які слова можуть зірватися з її вуст. Тому вона відчула певне полегшення, коли доктор Габіньйо про щось її запитав і вона була змушена йому відповідати.
РОЗДІЛ 43
На стіл виставляли страву за стравою. Свіжу форель, рожеву та запашну, яка відділялася від кісток, наче масло, змінили смачнючі телячі котлети в соусі зі стиглої спаржі. Чоловікам наливали міцне та хмільне вино «Корб’єр» з льоху Жуля Ляскомба, а дамам — напівсолодке біле вино з Тараскона. Воно було маслянисте, темне й кольором нагадувало стиглу жовту цибулину.
Атмосферу в кімнаті підігріли жваві розмови й обмін думками, аргументи з царини релігії та політики, суперечки про відмінності між півднем і північчю країни, про переваги й ганджі сільського та міського життя. Леоні глянула через стіл на брата. Анатоль перебував у своїй стихії. Його очі яскрилися від запалу, темне волосся блищало, і Леоні побачила, що він зачарував і мадам Буск, і саму Ізольду. Водночас вона не могла не помітити темних тіней під його очима. А шрам над його бровою виглядав у світлі свічок іще виразніше.
Леоні не знадобилося багато часу, щоб оговтатись відсильних емоцій, викликаних розмовою з мосьє Беяром. Мало-помалу розгубленість і збентеження через те, що вона так відверто — і так несподівано — висловила свої почуття, змінилися зацікавленістю: що ж змусило її вчинити саме так, а не інакше? Відновивши самовладання, вона хотіла якнайскоріше повернутися до розмови. Проте мосьє Беяр був дуже зайнятий суперечкою з кюре — Беренже Соньєром. Доктор Ґабіньйо, котрий сидів з іншого боку, уперто намагався заповнити кожну мить бесідою. І тільки коли принесли десерт, випала слушна нагода.
— Тітонька Ізольда каже, що ви — знавець у багатьох сферах, мосьє Беяр. Що ви знаєтесь не лише на альбігойцях, а й на історії вестготів та єгипетських письменах. Першого вечора в Домен де ля Кад я прочитала вашу монографію «Дияволи, злі духи та привиди гірських країв». Тут, у бібліотеці, є один примірник.
Старий посміхнувся, і Леоні відчула, що він теж був радий поновити розмову з нею.
— То я подарував її Жулю Ляскомбу.
— Мабуть, вам довелося витратити багато часу, збираючи всі ці історії в одну книжку, — зауважила Леоні.
— Та ні, не так уже й багато, — невимушено відповів Беяр. — Усе залежить від уміння слухати ландшафт і людей, які населяють цей край. Історії, часто записувані як міфи та легенди про демонів і злих духів, переплелися з характером цього краю не меншою мірою, аніж валуни, гори й озера.
— Звісно, — погодилась Леоні. — Проте чи не здається вам також, що є таємниці, котрі неможливо пояснити?
— Ос, мадемуазель, іеи tanben. Я теж такої думки.
Від захвату Леоні широко розплющила очі.
— Ви розмовляєте провансальською мовою?
— Це моя рідна мова.
— Тож ви не француз?
Старий саркастично посміхнувся.
— Виходить, що ні.
— Тітка Ізольда наполягає, щоб слуги в будинку розмовляли французькою, але вони переходять на провансальську так часто, що їй уже набридло докоряти їм.