— Провансальська є мовою тутешніх країв. Од, Ар’єж, Корб’єр, Разес, і далі — до Іспанії та П’ємонту. Це мова поезії, переказів і фольклору.
— Тож ви теж тутешній, мосьє Беяр?
— Звісно, — стримано відповів він і замовк, явно не палаючи бажанням заглиблюватись у цю тему.
Усвідомлення того, що він зможе перекласти їй слова, що їх вона бачила над входом до каплиці, швидко змінилося спогадом про шкряботіння кігтів об кам’яні плити, схоже на борсання тварини, що потрапила в пастку.
Леоні мимоволі здригнулася.
— А чи правдиві ці історії, мосьє Беяр? — поцікавилась вона. — Про злих духів, демонів, привидів… Вони правдиві чи ні?
— Vertat? — перепитав він, затримавши на Леоні погляд своїх вицвілих очей. — Правдиві? Кому про це судити, мадемуазель? Є ті, хто вірить, що завіса, яка відокремлює один вимір від іншого, є такою прозорою, такою тоненькою, що вона майже невидима. Інші ж твердять, що лише наукові закони можуть диктувати нам, у що вірити, а в що — ні. — Він на мить замовк. — Зі свого боку, можу лише сказати, що з роками погляди змінюються. Що в одному столітті вважається за факт, в іншому розглядатиметься як єресь.
— Мосьє Беяр, — квапливо зазначила Леоні, — коли я читала вашу книгу, мені спало на думку, а чи не пов’язані легенди якимось чином із природним ландшафтом? Такі назви, як Крісло диявола чи Зуб диявола, — вони виникли внаслідок історій чи стали причиною їх виникнення?
Старий розуміюче кивнув і посміхнувся.
— Дуже проникливе й глибоке запитання, мадемуазель.
Беяр говорив тихо, проте Леоні здавалося, наче решта звуків відступала перед його чистим голосом, котрий немовби линув із вічності.
— Те, що ми називаємо цивілізацією, є лише засобом, за допомогою якого людина намагається нав’язати свої цінності світу природи. Книжки, музика, живопис — усі ці штучні речі, що так заволоділи увагою гостей на сьогоднішньому вечорі, є тільки спробами збагнути й відтворити душу всього того, що ми бачимо довкола. Це спроба надати сенсу, упорядкувати людський досвід, зробивши його чимось піддатливим і керованим.
Леоні з подивом глянула на нього.
— Одначе привиди й дияволи, мосьє Беяр? — повільно спитала вона. — Ви самі вірите в привидів?
— Можливо, — відповів старий своїм тихим, але твердим голосом.
Він повернувся до вікна, наче збираючись за ним когось побачити, а потім знову перевів погляд на Леоні.
— Ось що я скажу. Двічі викликали диявола, який ховається в цих краях. І двічі його перемагали. — Беяр кинув швидкий погляд правоворуч. — Останній раз це сталося не без допомоги нашого друга, зараз тут присутнього. — Старий трохи помовчав. — Не хотілося б мені це знову пережити, хіба що я не матиму іншого вибору.
Леоні простежила за його поглядом.
— Це ви про панотця Соньєра?
Беяр удав, що не почув її.
— Ці гори й долини, ці камені й ліси — а також дух, котрий дав їм життя, — існували задовго до того, як сюди прийшли люди та спробували висловити суть древніх явиш, за допомогою своєї мови. У тих назвах, що їх ви згадували, відобразилися наші страхи.
Леоні замислилась над його словами.
— Але я не впевнена, що ви відповіли на моє запитання, мосьє Беяр.
Він поклав руки на стіл. Леоні побачила на їхній блідій шкірі голубі вени та старечі коричневі плямки.
— Є дух, котрий живе в усьому. Ось ми з вами сидимо за столом у будинку, якому кілька сотень років. За людськими мірками він солідний і давній. Проте він стоїть на місцині, чий вік обчислюється тисячами й тисячами років. Наш вплив на всесвіт — це не більше, як шепіт, і по всьому. Його фундаментальні властивості, його суперечливий характер світла й тіні, були визначені за багато тисяч років до того, як людина залишила на ній свої перші матеріальні сліди. Духи тих, хто пішов із життя раніше від нас, нікуди не поділися, вони — скрізь і довкола, вони включені в схему всесвіту, у його музику, якщо хочете.
Леоні зненацька відчула, як її лихоманить, і приклала руку до лоба. Утім, на її подив, він був липкий і холодний на дотик. Кімната колихалась, оберталась і змінювала обриси. Свічки, гості, слуги — усе розпливлося, втратило чіткі обриси й погойдувалося туди-сюди перед її очима.
Леоні спробувала повернути думки до теми, що її вони обговорювали, і відсьорбнула вина, щоб угамувати свої нерви.
— Музика, — мовила вона, і її голос долинув наче звідкись іздалеку. — А що ви скажете про музику, мосьє Беяр? — Вона побачила, як змінився на мить вираз його обличчя, і їй здалося, що він якимось чином збагнув невимовлене запитання, що крилося за її словами: — Чому мені, коли я сплю або входжу до лісу, чується у вітрі якась далека музика?