— Музика — це вид мистецтва, що полягає в певному впорядкованому розташуванні звуків і тиші, мадемуазель Леоні. У наш час ми звикли дивитись на неї як на розвагу, приємне заняття, але музика — це щось набагато більше. Уявіть собі натомість знання, виражене у звукових термінах, тобто в мелодії й гармонії; за допомогою ритму, себто темпу й розміру; за допомогою якості звука, тобто його тембру, динаміки й структури. Висловлюючись простіше, музика — це особистісна реакція на коливання, на флюїди.
Леоні кивнула.
— Я десь читала, що в певних ситуаціях музика здатна забезпечити зв’язок між нашим світом та сусіднім. Що індивідуум може потрапити з одного виміру до іншого. Як ви гадаєте, чи є якась правдоподібність у цих твердженнях, мосьє Беяр?
Він глянув їй у вічі.
— Немає такої схеми, придуманої людиною, яка б уже не існувала у світі природи, — відповів він. — Усе, що ми робимо, бачимо, пишемо, занотовуємо, усе це — лише відлуння глибоких і потаємних процесів, що відбуваються у всесвіті. Музика є невидимим світом, котрий став зримим за допомогою звука.
Леоні відчула, як серце її схвильовано тьохнуло й стислося. Вони поступово наближались до осердя проблеми. Від самого початку розмови Леоні відчувала, що настане той єдиний момент, коли вона зможе розповісти про те, як знайшла сховану в лісі каплицю, до якої її привели натяки на сокровенні таємниці, що їх вона вичитала в книжці. Такий чоловік, як Одрік Беяр, обов’язково її зрозуміє. І розкаже їй те, про що вона хотіла дізнатися.
Леоні набрала повні груди повітря.
— Що ви знаєте про карти Таро, мосьє Беяр?
Вираз його обличчя не змінився, але погляд умить став настороженим.
І дійсно, таке враження, що він чекав на це запитання.
— Скажіть мені, мадемуазель, — нарешті мовив старий, — ваше запитання якось пов’язане з темою, котру ми щойно обговорювали? Чи не пов’язане?
— І те, й інше, — відповіла Леоні, відчуваючи, як спалахнули її щоки. — Утім, я питаю тому, що… тому, що в бібліотеці мені трапилась одна книга. Вона написана в дуже застарілому стилі, слова якісь малозрозумілі, однак у них було щось таке, що… — Леоні замовкла. — Я майже певна, що здогадалася про їхній справжній сенс.
— Кажіть далі.
— У цьому тексті стверджувалося, що він є розповіддю про справжні події; він був написаний… — Вона перервалася, немов побоюючись розголошувати дійсне авторство книги.
— … Написаний вашим покійним дядьком, — сказав Беяр і всміхнувся, побачивши на обличчі Леоні чимале здивування. — Я знаю про існування цієї книжки.
— Ви читали її?
Старий кивнув.
Леоні полегшено зітхнула.
— Автор, себто мій дядько, розповідав про музику, уплетену в тканину тілесного світу. Стверджував, що певні ноти мають здатність викликати духів. А карти Таро він також пов’язував як із музикою, так і з конкретним місцем. Зображені на них фігури оживають тільки в процесі спілкування двох світів. — Леоні помовчала. — У тій книзі йшлося про гробницю та про подію, яка одного разу там сталася. — Вона підвела голову й подивилася старому просто у вічі. — Ви не чули розповідей про такі події, мосьє Беяр?
Він спокійно витримав її прискіпливий погляд.
— Так, чув.
На початку розмови Леоні вирішила приховати факт своєї експедиції до гробниці, але під уважним і проникливим поглядом старого чоловіка зрозуміла, що це неможливо.
— Я… я знайшла її, — стиха мовила вона. — Гробниця розташована на сході, на узвишші в лісі.
Леоні повернула своє розпашіле обличчя до розчиненого вікна. Раптом їй страшенно закортіло вискочити надвір, подалі від свічок, розмов і спертого повітря добре натопленої кімнати. Несподівано її пройняв дрож: їй здалося, що позаду неї стала якась примара.
— Я це знаю, — сказав старий. Він замовк, трохи почекав, а потім додав: — І, наскільки я розумію, ви хочете стосовно цього щось у мене спитати?
Леоні відвернулася від вікна та глипнула на нього.
— Над входом у гробницю є напис.
І вона переказала, як могла, важковимовні незнайомі слова:
Aici Іо tems s’en, va res I’Eternitat.
Беяр усміхнувся.
— Ви маєте гарну пам’ять, мадемуазель.
— Що означають ці слова?
— Сам текст дещо неточний і спотворений, але сенс його такий: «Звідси, з цього місця, час лине у вічність».
На мить їхні очі зустрілися. Її — блискучі й іскристі від випитого вина, його — немиготливі, спокійні, мудрі. Беяр посміхнувся.
— Ви дуже нагадали мені, мадемуазель Леоні, одну дівчину, котру я колись знав.