— А що з нею сталося? — спитала Леоні, на мить відволікшись від своїх думок.
Старий нічого не відповів, але вона побачила, що він пригадує.
— О, то зовсім інша історія, — тихо сказав він. — І вона ще не готова до того, щоб її розповідати.
Леоні побачила, що Беяр замкнувся в собі, немов загорнувшись у власні спогади. Раптом шкіра його здалася ще більш, прозорою, а зморшки на обличчі поглибились, наче викарбувані в камені.
— Ви розповідали мені, як знайшли гробницю, — сказав він. — Ви заходили всередину?
Леоні подумки перенеслася в той вечір.
— Так, заходила.
— Отже, ви прочитали напис на підлозі — Fujhi, poudes; Escapa, non? І тепер вам здається, що ті слова переслідують вас?
Леоні здивовано уставилася на нього широко розплющеними очима.
— Так, але звідки ви знаєте? Я навіть не відаю їхнього смислу, знаю лише, що вони безперестанно крутяться в моїй голові.
Беяр трохи помовчав, а потім спитав:
— Скажіть мені, мадемуазель, як ви гадаєте, що ви там знайшли? У Гробниці?
— То — місце, звідки виходять духи, — почула Леоні власні слова, знаючи, що вони є правдою.
Беяр мовчав. Здавалося, його мовчання тягнутиметься безкінечно. Та нарешті він озвався.
— Раніше ви питали мене, чи вірю я в привидів, мадемуазель. Існує багато їх різновидів. Є такі, що не мають спокою через завдане ними зло, і через те вони мусять прагнути прощення або спокути. А є такі, що постраждали від завданого їм лиха й тому мусять знайти посередника, вершителя справедливості від їхнього імені.
Він глянув на неї.
— Ви шукали карти, мадемуазель Леоні?
Вона кивнула й відразу ж пожалкувала, бо раптом кімната закрутилась і захиталася.
— Але я не знайшла їх.
Леоні замовкла, бо раптом їй стало зле. Її шлунок занив, його крутило, наче вона опинилась на кораблі під час шторму.
— Усе, що я знайшла, — це аркуш із нотами для фортепіано.
Її голос звучав приглушено, наче з-під води.
— Ви забрали його з гробниці?
Леоні уявила, як вона засовує аркуш із нотами в кишеню, як вискакує геть із каплиці й біжить, нажахана, крізь сутінковий ліс. А потім укладає аркуш між сторінок книги «Таро».
— Так, — відповіла вона, наче спіткнувшись об це слово. — Забрала.
— Слухайте-но, Леоні. Ви — сильна й мужня дівчина. Forca е vertu. Гарні риси, якщо розпоряджатися ними мудро. Ви здатні на любов, і це добре. — Із цими словами Бояр глянув через стіл на Анатоля, а потім кинув побіжний погляд на Ізольду. — Боюся, що попереду у вас — великі випробування. Ваша любов випробовуватиметься на міцність. Вас закличуть до дії. І вашої допомоги потребуватимуть живі, а не померлі. Повертайтеся до гробниці тільки — тільки! — у разі крайньої потреби.
— Проте я…
— Раджу вам, мадемуазель, повернути книгу «Таро» до бібліотеки. Забудьте все, що ви там прочитали. У багатьох сенсах то є дійсно захоплива та спокуслива книжка, але поки що ви мусите викинути все це з голови.
— Мосьє Беяр, я…
— Ви сказали, що сумніваєтеся, чи слушно зрозуміли слова в цій книзі. — Старий помовчав. — Слушно, Леоні. Ви зрозуміли їх дуже добре.
Леоні вразило те, що Беяр назвав її просто на ймення.
— Значить, це правда? Що карти мають здатність викликати духи померлих?
Старий не дав прямої відповіді.
— Якщо правильно розташувати музику, зображення та місце, таке може статись.
Голова в Леоні пішла обертом. Їй хотілося поставити тисячу запитань, але вона не могла знайти потрібних слів.
— Леоні, — сказав Беяр, повертаючи її до реальності. — Бережіть свої сили для живих. Для свого брата. Для його дружини та дитини. Саме їм знадобиться ваша допомога.
Дружина? Дитина?
Її довіра до мосьє Беяра вмить захиталася.
— Та ні, ви помиляєтеся. Анатоль не має…
Цієї миті з-за столу почувся голос Ізольди:
— Пані та панове!
І враз кімната наповнилася стукотом і скрипом стільців — то гості, відсовуючи їх по полірованій підлозі, почали підводитися з-за столу.
Леоні нетвердо встала. Складки її зеленої сукні падали на підлогу, наче водоспад.
— Не розумію, мосьє Беяр. Мені здалося, що я втямила, але тепер бачу, що помилилась. — Вона запнулась, і до неї дійшло, що вона сильно сп’яніла й заледве тримається на ногах. Простягнувши руку, вона сперлась на спинку стільця.
— Ви дослухаєтесь моєї поради?
— Старатимусь, — відповіла Леоні з нещирою посмішкою. Її думки гасали по колу. Вона вже не розбирала, які слова були мовлені, а які існували лише в її сплутаній свідомості.