Стілець був зроблений із темного червоного дерева й мав оздоблені різьблені ніжки та м’яку оксамитову оббивку, прикріплену до кришки мідними цвяхами з широкими шляпками. Понишпорити в чужих музичних збірках було для Мередіт заняттям не менш цікавим, аніж понишпорити на книжкових полицях у якоїсь із подруг, коли та на хвилину виходила зі своєї кімнати. Мідні шарніри рипнули, і вона, піднявши кришку, одразу ж відчула неповторний запах дерева, старих нот і олівцевого графіту.
Усередині виявилась купка книжок та непереплетені нотні видання. Мередіт переглянула стос і посміхнулась, уздрівши нотні зошити для «Clair de Іипе» Дебюссі та «La Cathedral engloutie» у їхній виразній блідо-жовтій обкладинці. Там були також стандартні збірки сонат Бетховена й Моцарта, а також «Добре темперований клавір» Баха — томи перший та другий. Європейська класика, вправи, нотні зошити й два-три важкі для виконання уривки з «Gigi» та «La Vie Parisienne».
— Грай, я почекаю, — почувся голос позаду.
Хол!
Почуваючись, наче винувате дівчисько, Мередіт кинула кришку стільця, і та з грюкотом закрилась. Обернувшись, вона побачила Хола, котрий із посмішкою дивився на неї. Уранці він виглядав значно краще, навіть добре. Зморшки тривоги й розпачу зникли з куточків його очей, а колір обличчя не був таким блідим, як учора.
— Ти здивована, — сказав він. — Мабуть, думала, що я тебе підведу?
— Та ні, зовсім ні… — почала була Мередіт, але замовкла й розсміялася. — Та, мабуть, трохи було. Просто промайнула така думка.
Хол широко розставив руки.
— Як бачиш, я вже зібрався й готовий їхати.
Вони трохи знічено помовчали, а потім Хол перехилився через стілець і цьомкнув її в щоку.
— Вибач, що запізнився. — Він показав на фортепіано. — Ти впевнена, що не хочеш?..
— Абсолютно, — перервала його Мередіт. — Якось іншим разом.
Коли вони ступали по кахлях вестибюля, Мередіт, ідучи поруч із Холом, відчула запах його мила та крему після гоління.
— А де ти збираєшся розпочати її пошуки?
— Її? — швидко перепитала Мередіт. — Кого «її»?
— Ну, Ліллі Дебюссі, — трохи здивовано відповів Хол. — Даруй, здається, ти сказала мені вчора, що саме її пошуками збиралася зайнятися сьогодні вранці.
— А, дійсно, — почервонівши, сказала Мередіт.
Вона відчула наплив збентеженості й замішання через свою вчорашню поспішність. Їй не хотілося пояснювати ще одну причину свого приїзду до Рен-ле-Бена — справжню причину, — бо то було дуже особисте.
Утім, звідки Хол дізнався, про що вона думала, коли підійшов до неї? Він не був схожим на телепата.
— Так, звичайно ж, — повторила вона. — Я йду по сліду першої дружини Клода Дебюссі. Якщо Ліллі взагалі тут була, то я неодмінно віднайду, коли, як і чому.
Хол усміхнувся.
— Може, поїдемо в моєму авті? Я був би радий відвезти тебе туди, куди ти тільки захочеш.
Мередіт замислилась. Це дало б їй більше часу для нотаток, уважного вивчення місцевості та звіряння мапи.
— Звісно, чом би й ні.
Коли вони проходили крізь двері та спускалися сходами, Мередіт відчула, як дівчина з фотографії на стіні дивиться їй услід.
РОЗДІЛ 45
У денному світлі під’їзна алея та прилегла територія виглядали інакше. Жовтневе сонце затопило парк і забарвило все насиченими кольорами. Крізь напіввідчинене вікно автомобіля Мередіт уловила запах змокрілих учорашніх вогнищ із сухого листя й аромат підігрітої сонцем вологої трави. Трохи далі розсіяні промені сонця падали на темно-зелені кущі та високий самшитовий живопліт. Усе довкола мало золотисто-сріблясті обриси.
— Ми поїдемо в обхід, сільською дорогою до Рен-ле-Шато. Так набагато швидше, ніж пхатись до Куїзи, а потім назад.
Підіймаючись лісистими пагорбами, дорога звивалась і петляла. Дерева буяли всіма відтінками зеленого, коричневого та червоного й мідно-каштанового — горіхи, дуби, яскраво-жовтий рокитник, срібляста ліщина та біла береза. На землі, під соснами, лежали величезні шишки, наче залишені кимсь для того, щоб позначити ними шлях.
Іще один поворот — і раптом вони вискочили з лісу на обшир луків і пасовиськ.
Забачивши перед собою такі пейзажі, Мередіт збадьорилась і повеселішала.
— Як тут гарно! Така разюча краса!
— Я дещо пригадав, і воно, на мою думку, може тебе зацікавити, — сказав Хол. Мередіт відчула в його голосі посмішку. — Коли я сказав своєму дядькові, що сьогодні вранці поїду, і пояснив, куди й чому, то він нагадав мені про здогадний зв’язок між Дебюссі та Рен-ле-Шато. Він був напрочудувічливий і всіляко намагався посприяти.