На запаморочливій висоті, якраз над ними, на крутому схилі гори приліпилася купка житлових будинків та інших споруд. Неподалік виднівся щит, який гостинно запрошував приїжджих до Рен-ле-Шато.
Так ось воно, це таємниче місце!
Із живоплоту над дорогою їх вітали білі й пурпурові квіти, серед яких траплялися й такі, що нагадували величезні гіацинти.
— Тут навесні повно диких маків, — сказав Хол, простеживши за її поглядом. — Краса неповторна.
За кілька хвилин вони припаркувались на запиленій стоянці, з якої відкривався краєвид на всю От Вале, і вийшли з автівки. Мередіт затримала погляд на величній панорамі гір та долин, а потім глипнула на саме село.
Відразу за ними, у центрі стоянки, стояла кам’яна водокачка, на якій із південного боку було зображено точки літнього та зимового сонцестоянь.
Нагорі був напис. Прикривши рукою очі від сонця, Мередіт прочитала його.
Вона витягла фотоапарат і зробила знімок.
На краю стоянки був щит із мапою місцевості. Хол скочив на низеньку стіну й почав показувати, де і що є: гірські піки Буґарах, Суларак і Безу, містечка Квіян на півдні та Еспераза на південному заході, Арк та Рен-ле-Бен на сході.
Мередіт набрала повні груди повітря. Безкрає небо, обриси далеких гірських піків, чітка лінія ялин, квіти вздовж дороги, башта вдалині. Пейзаж забивав дух, уражав своєю красою, і їй чомусь пригадалися карти Таро й фігура Дочки мечів. Мабуть, саме це довкілля й могло надихнути на створення карт Таро.
— Тут сказано, — озвався Хол, — що ясної сонячної днини з цієї точки можна побачити аж двадцять два села.
Він посміхнувся, зіскочив униз і вказав на гравійну стежину, що вела зі стоянки.
— Наскільки я пам’ятаю, до церкви та музею — сюди.
— А це що? — спитала Мередіт, уставившись на приземкувату зубчасту вежу, збудовану так, що з неї відкривався краєвид на долину.
— Це вежа Магдала, — пояснив Хол, простеживши за поглядом Мередіт. — Завершуючи свою програму реконструкції 1898-99 років, Соньєр збудував бельведер — оглядовий майданчик — із просто неймовірною панорамою, яка з нього відкривається. До майданчика веде брукована стежина, що тягнеться вздовж південного краю парку. У тій вежі зберігалась його бібліотека.
— Оригінальне зібрання, безперечно, зараз не в тій вежі?
— Навряд чи, — відповів Хол. — Я підозрюю, що вони зробили те саме, що мій татко зробив у Домен де ля Кад: залишили в засклених шафах кілька томів для створення відповідної атмосфери, та й по всьому. Якось він телефонував мені, щоб поділитися своєю радістю: він придбав цілу партію старих книжок на барахолці у Квіяні.
Мередіт насупилась.
— То був розпродаж старих речей, — пояснив Хол.
— Зрозуміло, — усміхнулася вона. — Значить, твій батько займався-таки повсякденними справами готелю?
Обличчя Хола знову посумнішало.
— Тато відповідав за фінансовий бік справи й час від часу приїздив сюди з Великої Британії. Це був проект мого дядька. Він знайшов цю місцину, він переконав батька вкласти в готель гроші, контролював реконструкцію й ухвалював усі поточні рішення. — Хол зробив паузу. — Тобто до цього року. Тато вийшов на пенсію та змінився. Змінився на краще. Став більш розкутим, невимушеним, насолоджувався життям. Він досить часто приїздив сюди в січні й лютому, а в травні назавжди перебрався в ці краї.
— А як до цього поставився твій дядько?
Хол засунув руки в кишені й задумливо уставився собі під ноги.
— Важко сказати.
— А твій батько раніше збирався після виходу на пенсію перебратись до Франції?
— Якщо чесно, то не знаю, — відповів Хол. Мередіт почула в його голосі суміш гіркоти й сум’яття, і хвиля співчуття та симпатії накотилась на неї.
— Мабуть, ти намагаєшся осмислити й скласти докупи останні місяці життя свого батька, — лагідно сказала вона, добре розуміючи його душевний стан.
Хол підняв голову й дещо здивовано глянув на неї.
— Саме так. Ми не були з ним дуже близькими. Моя мати померла, коли мені було вісім, і мене відправили до пансіону. Навіть коли я приїздив на вихідні додому, татко завжди працював. Правду кажучи, ми майже не знали один одного. — Хол помовчав. — Одначе впродовж останніх двох років ми почали бачитися частіше. Я відчував, що завинив йому.
Відчуваючи, що Холові треба дати змогу виговоритись, Мередіт не стала допитуватися, що він хотів цим сказати. Натомість вона ставила йому начебто цілком безневинні запитання, щоб потроху вивідати щось дійсно важливе.