— А чим він займався до виходу на пенсію?
— Інвестиційною банківською діяльністю. Виключно через брак уяви після закінчення університету я пішов працювати до тієї самої фірми.
— Тож є ще одна причина, з якої ти кинув роботу? — спитала Мередіт. — Ти успадкував частку свого батька в Домен де ля Кад?
— Це скоріше привід, а не причина. — Хол помовчав. — Мій дядько хоче викупити мою частку. Він іще мені не сказав про це, але з нього видно. Утім, мені чомусь здається, що батько волів би, щоб я продовжив його справу.
— А ти ніколи не говорив з ним про це?
— Ні. Ми не поспішали. Хто знав, що так станеться? — Він повернувся до Мередіт. — Ніхто й гадки не мав.
Розмовляючи, вони повільно наблизились до елегантної вілли, що виходила прямо на вузеньку вуличку. Напроти неї розташувався чепурненький саду класичному стилі з чималим басейном та кафе. Дерев’яні віконниці були зачинені.
— Уперше я побував тут із татком років шістнадцять-сімнадцять тому, — сказав Хол. — Тоді ні він, ані його брат і гадки не мали, що колись їм доведеться вести спільний бізнес.
Мередіт подумки посміхнулася. Тепер вона втямила, чому Хол так добре знав Рен-ле-Шато, хоча про решту краю не відав майже нічого. Це містечко було дорогим для хлопця через те, що в ньому він відчував духовний зв’язок зі своїм батьком.
— Зараз тут усе зовсім по-іншому, а тоді це було досить запущене місце. Церкву відчиняли на кілька годин на день, а за порядком уній стежила моторошного вигляду хранителька, уся в чорному. Вона лякала мене до смерті. А оце — Вілла Бетанія, — сказав Хол, показуючи на масивну споруду, коло якої вони зупинилися. — Соньєр збудував її радше для гостей, аніж для себе. Коли я приїхав сюди з батьком, вона була відкрита для відвідин, але якось непродумано й недбало. Можна було зайти в одну з кімнат і зненацька побачити воскову фігуру Соньєра, що сидить у ліжку.
Мередіт поморщилась.
— Який жах!
— Усі папери й документи були виставлені в незамкнених скляних шафах у сирих неопалюваних приміщеннях під бельведером.
Мередіт усміхнулась і скрушно похитала головою.
— Кошмар архівного працівника.
Хол кивнув рукою в бік поручнів, що відокремлювали стежку від саду.
— А тепер, як бачиш, це місце перетворилося на основну туристичну принаду. Самий же цвинтар, де Соньєр похований поруч зі своєю економкою, закрили для відвідувачів у грудні 2004 року, коли вийшов на екрани «Код да Вінчі», і кількість відвідувачів зросла неймовірно. Це тут, неподалік.
Вони йшли мовчки, аж поки не опинилися біля масивних металевих воріт, що закривали вхід до цвинтаря.
Мередіт закинула голову, щоб прочитати напис на висячій порцеляновій табличці.
Memento homo quia pulvis es et in pulverem reverteris.
— Що це означає? — спитав Хол.
— Пам’ятай людей, що з праху постали й у прах пішли, — відповіла Мередіт. Вона мимовільно здригнулася. Було в цьому місці щось бентежне та зловісне. Попри безлюдні вулиці виникло якесь химерне відчуття, що хтось витає над ними в повітрі й за всім пантрує невсипущим оком. Витягнувши свій блокнот, вона записала латинський вислів.
— Ти отак усе занотовуєш?
— Так, усе. Професійна звичка.
Мередіт осміхнулася Холу, і він посміхнувся у відповідь.
Жінка з полегкістю зітхнула, коли цвинтар лишився позаду. Вона пройшла слідом за Холом повз кам’яне розп’яття, а потім вони звернули на ще одну вузеньку стежку, що привела до невеличкої статуї Богоматері Лурдської за огорожею з кованого заліза.
На підніжжі прикрашеної камінної колони виднівся викарбуваний напис «КАЯТТЯ ТА СПОКУТА», а також «МІСІЯ 1891 року».
Мередіт здивовано уставилася на дату. Здавалося, від неї нікуди подітися. Усюди — та сама дата.
— А оце, вочевидь, ота справжня вестготська колона, усередині якої й знайшли пергамент із кревною лінією Христа, — пояснив Хол.
— Отже, вона пустотіла?
Він знизав плечима.
— Певно, що так.
— Це повне безумство — залишати його тут, — зауважила Мередіт. — Якщо цей край як магнітом притягував прихильників змовницьких теорій і мисливців за скарбами, то невже керівники того таємного товариства не боялися, що пергамент урешті-решт хтось знайде?
Мередіт пильно придивилась до лагідних очей та стулених вуст статуї, що стояла на вершечку колони. І що довше вона дивилася, то виразніше проступали на ласкавому кам’яному обличчі подряпини, борозни й канавки. Наче хтось подовбав статую різцем чи стамескою.
Що за чортівня? Не вірячи власним очам, вона підступила ближче, простягнула руку й доторкнулася до каменю.