— Що таке, Мередіт? — спитав Хол.
Поверхня виявилась рівною. Швидко, наче обпікшись, жінка відсмикнула руку. Нічого нема. Мередіт глянула на долоню, немов сподіваючись побачити на ній якийсь знак.
— Щось трапилося? — спитав Хол.
Нічого. Просто в мене галюцинації, — подумала Мередіт.
— Усе гаразд, — спокійно відповіла вона. — Просто сонце засліпило очі.
Хол був явно стурбований, і Мередіт мимоволі спіймала себе на думці, що їй це сподобалось.
— Так що ж трапилося з пергаментами після того, як Соньєр їх знайшов?
— Здогадно, він відвіз їх до Парижа на експертизу.
Мередіт насупилась.
— А оце вже щирісінька дурня. Чому він мав їхати до Парижа? Логічніше було б для нього, як для католика, податися до Ватикану.
Хол розсміявся.
— Бачу, що ти дійсно книжок не читаєш!
— Спробую заперечити, — сказала Мередіт. — Найімовірнішим контраргументом буде ось який: священик не довіряв Ватикану, бо побоювався, що там цей документ знищать.
Хол ствердно кивнув.
— Це найвідоміша теорія. Татко особливо наголошував на тому, що Церкві було набагато простіше позбутися звичайного парафіяльного священика, котрому пощастило натрапити на якусь таємницю — наприклад, на свідоцтво про шлюб чи на документи про предків аж до початку нашої ери, — аніж намагатися купити його мовчання.
— Слушна думка.
Хол помовчав.
— Хоча він мав щодо цього зовсім іншу теорію.
Піймавши якусь нову інтонацію в його голосі, Мередіт обернулась і поглянула йому у вічі.
— Що це за теорія?
— Вона полягає в тому, що ця сага про Рен-ле-Шато є лише ширмою, навмисною спробою відвернути увагу від подій, які водночас відбуваються в Рен-ле-Бені.
Холодні мурашки пробігли по спині Мередіт.
— Ширмою для чого?
— Відомо, що Соньєр був приятелем родини, яка володіла маєтком Домен де ля Кад. У цих краях сталася низка непояснимих убивств — чи то вовк, чи то рись, — але наростали чутки, що по селах шастає диявол і робить свою чорну справу.
То були сліди кігтів.
— Хоча про справжню причину пожежі в маєтку 1897 року так і не дізнались, існує досить переконливе свідчення того, що його підпалили навмисне. Можливо, для того, щоб позбутися диявола, котрий, згідно з чутками, ховався саме на території маєтку Домен де ля Кад. Щось подейкували також про колоду карт Таро, котра начебто мала якийсь стосунок до цього маєтку. Здогадно, Соньєр теж мав до цього якийсь стосунок.
Колода Буска.
— Я лише знаю те, що саме через це посварилися мій тато й дядько.
— Посварилися? — спитала Мередіт, заледве намагаючись не виказати свого хвилювання.
— Це було якраз наприкінці квітня, коли татко вирішив лишитися тут назавжди. Я саме був у Його лондонській квартирі. Коли я ввійшов до кімнати, мені вдалось уловити лише закінчення їхньої розмови. Вірніше, не розмови, а суперечки. Я мало що почув, але йшлося, здається, про те, що інтер’єр соньєрівської церкви був копією якоїсь давньої гробниці.
— Ти не спитав батька, що малося на увазі?
— Він не хотів про це розмовляти. Сказав тільки, що дізнався про вестготський мавзолей на території Домен де ля Кад, гробницю, зруйновану в той самий час, коли зайнявся будинок. Усе, що лишилося, — це купка каменів, фактично руїни.
На мить Мередіт відчула спокусу в усьому зізнатися Холу. Розповісти йому про ворожіння на картах Таро в Парижі, про вчорашній кошмар, про карти, що зараз лежать у шафі. Про справжню причину свого приїзду до Рен-ле-Бена. Проте щось стримало її. Бо наразі Хол воював зі своїми власними демонами. Вона насумрилася, згадавши про чотиритижневий інтервал між нещасним випадком і похороном.
— А що саме трапилося з твоїм батьком, Холе? — спиталася вона. І відразу ж замовкла, збагнувши, що зайшла надто далеко й надто швидко. — Вибач, може, з мого боку було недоречно питати про це…
Хол накреслив на землі фігуру кінчиком черевика.
— Та ні, усе нормально. Його авто злетіло з дороги на повороті перед Рен-ле-Беном. Перекинулося й упало в річку. — Він говорив монотонно, наче намагаючись приховати й стримати свої емоції. — Поліція нічого не могла зрозуміти. Ніч була ясною, а видимість доброю. Не було дощу чи якоїсь мрячки… А найгіршим було те, що…
Хол на мить замовк.
— Не треба казати, якщо тобі важко, — лагідно мовила Мередіт, поклавши руку йому на спину.
— Катастрофа сталася після опівночі, тому автомобіль знайшли лише вранці, за кілька годин. Батько намагався вибратись, бо дверцята були напіввідчинені. Але тварини добулися до нього першими. Його тіло й обличчя були сильно понівечені пазурами.