Мередіт теж зробила крок назад. Сила емоцій, яка на мить так безоглядно притягнула їх одне до одного, змусила їх почуватися трохи ніяково.
— Ага, так про що ми там говорили? — спитався Хол, засовуючи руки в кишені.
— Про щось, — осміхнулася Мередіт.
Повернувшись до дерев’яних воріт, Хол штовхнув їх. Потім насумрився та знову штовхнув. Мередіт почула, як забряжчав засув.
— Зачинено, — сказав Хол. — Неймовірно, але музей зачинений. Вибач. Треба було заздалегідь зателефонувати.
Вони перезирнулись і розсміялися.
— Водолікарню в Рен-ле-Бені теж закрили, — промовила Мередіт. — Аж до тридцятого квітня.
Пасмо неслухняного кучерявого волосся знову впало на обличчя Холу. Мередіт відчула нестримне бажання поправити його,! але швидко оволоділа своїми емоціями й стояла, узявшись під боки.
— Хоч церква працює, і то добре, — сказав Хол.
Мередіт підійшла до нього, усім тілом відчуваючи його фізичну присутність. Здавалося, він займав усю стежину.
Хол показав на трикутний портик над дверима церкви.
— Отой напис — TERRIBILIS EST LOCUS ISTE — став іще однією причиною, через яку змовницькі теорії стосовно Рен-ле-Шато набули такого поширення, — сказав він і прокашлявся. — Ця фраза фактично перекладається як «Це місце вселяє побожний трепет». Тут terribilis треба перекладати в старозавітному сенсі, а не як «terrible», тобто «страшний», проте, як можна легко здогадатися, прихильники цих теорій перекладають це слово саме як «страшний». Тобто вони вважають, що це місце вселяє страх, а не побожний трепет.
Мередіт подивилась угору й побачила на вершечку ще один, ледь помітний напис. IN HOC SIGNO VINCES. Знову цей вислів Костянтина, християнського імператора Візантії. Вона вже бачила його на меморіальному знакові Анрі Буде в Рен-ле-Бені. Мередіт уявила, як Лaypa розкладає по столу карти. Імператор був однією з фігур великого аркана й посідав місце неподалік Чарівника та Жриці, на самому початку колоди. А ще їй пригадався пароль, який вона надрукувала, щоб мати доступ до Інтернету й передивитися свою електронну пошту…
— А хто вигадав пароль для готельної мережі? — спитала вона.
Хол відповів, дещо здивований цим недоречним запитанням.
— Мій дядько, — сказав він без вагання. — Тато не надто добре розбирався в комп’ютерах. — Він узяв її за руку. — Ходімо?
Перше, що вразило Мередіт, коли вони зайшли до церкви — це її дуже маленькі розміри, наче церкву збудували в масштабі три чверті. Здавалось, у ній було порушено всі перспективи та пропорції.
На стіні праворуч висіли написані від руки оголошення, деякі французькою, інші — ламаною англійською. З динаміків, що висіли в кутках, линув тихий і простий григоріанський спів під звуки органної музики.
— Вони все підчистили та піддали цензурі, — стиха мовив Хол. — І щоб заперечити всі чутки про загадковий скарб і таємні товариства, тепер намагаються всьому надати католицького змісту. Наприклад, ось це. — Він постукав пальцем по одному з написів. — Ось поглянь. «У цій церкві найголовніший скарб — це ви».
Утім, Мередіт уже придивлялася до чаші зі святою водою, що стояла відразу ж біля дверей з лівого боку. Кропильниця покоїлась на плечах статуетки диявола три фути заввишки. Злобливе червоне обличчя, скрючене тіло, пронизливий погляд блакитних очей. Вона вже бачила цього демона раніше. На столі у ворожки Лаури.
Диявол. Карта номер XV у колоді Таро Буска.
— Це Асмодей, — пояснив Хол. — Традиційний хранитель скарбів і таємниць, будівничий храму Соломона.
Мередіт торкнулася вишкіреного демона — холодного й крейдяного на дотик. Поглянувши на його скрючені руки з пазурами, вона мимоволі зиркнула крізь розчинені двері туди, де непорушно стояла на колоні статуя Богоматері Лурдської.
Злегка кивнувши головою, Мередіт зиркнула вгору, на фриз. На ньому було зображення чотирьох янголів, кожен з яких немов би являв собою частину хреста. І знову знаменита фраза Костянтина, цього разу — французькою. Фарби були вицвілі та де-не-де облущені, наче янголи вели битву, у якій вони були приречені на поразку.
На цоколі два василіски утворювали червону вставку, у котрій виднілися літери ВS.
— Ці ініціали можуть означати «Беренже Соньєр», — пояснив Хол. — Або «Буде та Соньєр», або ж «Бланк і Зальц» — дві місцеві річки, що впадають у розташоване неподалік озеро, відоме як le benitier, тобто кропильниця.
— А що, ці два священики знали один одного? — спитала Мередіт.
— Судячи з усього, так. Буде був наставником молодшого за віком Соньєра. На початку своєї священицької праці, коли йому довелося кілька місяців потрудитися в сусідній парафії Дурбан, Буде познайомився також і з третім священиком, Антуаном Желісом, котрий пізніше взяв собі парафію в Кустоссі.
— Я там проїздила вчора, — зауважила Мередіт. — Схоже, у цьому місці все занедбане та зруйноване.
— Самий замок — так. Одначе в селі живуть люди, хоча воно й дуже маленьке. Буквально купка будинків. Желіс помер за досить дивних і загадкових обставин. Його вбили на День усіх святих 1897 року.
— 1 вбивцю так і не знайшли?
— Гадаю, що ні. — Хол зупинився ще перед однією гіпсовою статуеткою. — Це святий Антоній Відлюдник, — пояснив він. — Відомий єгипетський святий третього й четвертого століття.
Від почутого всі думки про Желіса відразу ж вилетіли в Мередіт із голови.
Відлюдник. Ще одна карта з великого аркана.
Доказів того, що колоду Буска намальовано в цих краях, було більше, ніж досить. Про це свідчила також і ця крихітна церква, збудована на честь Марії Магдалини. Єдине лишалося для Мередіт неясним: який стосунок мав до всього цього Домен де ля Кад?
1 який стосунок, якщо такий є взагалі, це має до моєї родини?
Мередіт зосередила увагу на фактах, що їх мала у своєму розпорядженні. Не слід змішувати все докупи. Треба розібратися з усім по черзі. А що, як батько Хола мав рацію, коли казав, що все в Рен-ле-Шато було навмисне підстроєне таким чином, щоб відвернути увагу від сусіднього села в долині? Тут була певна логіка, але Мередіт хотіла знати більше, перш аніж робити якісь поспішні висновки.
— Ти достатньо бачила? — спитав Хол. — Чи, може, тобі хочеться ще трохи тут потинятися?
Мередіт задумливо кивнула головою.
— Достатньо.