А який стосунок має до всього цього Хол?
— Ну, як? — спитала вона, коли Хол розчинив дверцята. — Усе гаразд?
Хол увібрався в авто.
— Даруй, Мередіт. Я хотів запропонувати разом пообідати, але обставини змінились, і в мене виникли деякі невідкладні справи.
— Щось гарне, судячи з твого виразу? — спитала вона.
— Комісаріат поліції в Куїзі, який розслідує нещасний випадок, нарешті погодився надати мені теку з матеріалами, що стосуються загибелі мого батька.
— Так це ж чудово, Холе, — щиро пораділа вона, сподіваючись, що в тих матеріалах хлопець і справді знайде відповідь на питання, що мучили його відтоді, як загинув його батько.
— Тож я можу або завезти тебе до готелю, — вів далі Хол, — або їдьмо разом зі мною, а вже потім пошукаємо, де можна пообідати.
Мередіт ненадовго замислилась, поборюючи спокусу поїхати з ним. Утім, швидко збагнула, що тут Хол має все зробити сам. До того ж їй треба зосередитися на власній роботі, щоб проблеми Хола не засмоктали її.
— Схоже, тобі варто побути самому, — відповіла вона. — Тож, якщо не заперечуєш, можеш завезти мене до готелю дорогою до поліції, і так буде добре.
Вона з приємністю відзначила, що Хол трохи завагався, хоча лише на якусь мить.
— Мабуть, краще, якщо я заявлюсь туди сам, оскільки вони роблять мені таку послугу.
— Я теж про це подумала, — сказала Мередіт, злегка торкаючись його руки.
Хол увімкнув двигун і здав назад.
— А як стосовно того, щоб зустрітися пізніше? — спитав він, протискуючи авто вузькою вуличкою, що вела з Рен-ле-Шато. — Можна десь здибатись і трохи випити. А може, десь повечеряємо? Звісно, якщо ти не маєш інших планів.
— Та жодних проблем, — посміхнулася Мередіт, намагаючись не виказати своєї радості. — Неодмінно повечеряємо.
РОЗДІЛ 49
Джуліан Лоуренс стояв біля вікна свого кабінету в Домен де ля Кад і дивився, як авто його племінника виїхало на під’їзну алею. Потім він звернув свою увагу на жінку, котра вийшла з автівки, не помахавши на прощання рукою.
Він схвально кивнув головою. Гарна фігура, спортивна, але тендітна, пряме темне волосся до плечей. З такою не гріх би й порозважатися.
Потім жінка обернулась обличчям до нього, і він зміг добре до неї придивитися.
Джуліан упізнав її, хоча не міг пригадати, де бачив цю жінку. Він порпався в пам’яті, аж поки не пригадав. То була ота настирлива сучка, котра підходила до нього, коли вчора ввечері на дорозі до Рен-ле-Бена утворилася пробка. Ага, й акцент у неї американський.
Іще один напад страху пронизав його свідомість. Якщо ця міс Мартін працювала на Хола й уже встигла сказати йому, що бачила його тоді в Рен-ле-Бені, то племінник цілком слушно може поцікавитися, що він там робив. І здогадається, що привід, яким Джуліан пояснив своє запізнення, був цілковитою брехнею.
Він осушив келих і швидко ухвалив рішення. Трьома сягнистими кроками перетнувши кабінет, Джуліан накинув куртку та вийшов, щоб перейняти Мередіт у вестибюлі.
По дорозі з Рен-ле-Шато настрій Мередіт змінився. Вона відчула збудження й захват. До сьогодні карти, що їх подарувала їй Лаура, були для неї як тягар. Тепер же їй здавалося, що та колода повнилася захопливими можливостями.
Почекавши, поки авто Хола не зникне з очей, вона повернулась і стала підійматися східцями до парадного входу в готель. Вона трохи нервувала, проте водночас відчувала піднесення. Ті самі почуття, яких вона зазнала під час візиту до Лаури, знову повернулись, але цього разу — набагато сильнішими. Надія проти скептицизму, щемливе передчуття проти страху, ідо, намагаючись помножити два на два, вона дістане п’ять. «Міс Мартін?»
Застукана зненацька, Мередіт обернулась і побачила Холового дядька, котрий ішов до неї через вестибюль. Вона напружилася, сподіваючись, що після легкої сварки в Рен-ле-Бені минулого вечора він не впізнає її. Проте сьогодні він осміхався.
— Міс Мартін? — повторив він, простягаючи руку. — Мене звати Джуліан Лоуренс. Хочу висловити свою втіху з того, що ви в нас зупинилися. Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад».
— Дякую.
Вони поручкались.
— А ще… — Він зробив паузу та знизав плечима. — А ще хочу перепросити за свій досить різкий тон учора ввечері, у Рен-ле-Бені.
Мередіт знітилась і почервоніла.
— Я й не думала, що ви згадаєте мене, містере Лоуренс. Боюся, я сама була дещо неввічливою.
— Нічого подібного. Гадаю, Хол уже розповів вам, що вчора в нас був тяжкий день. Утім, розумію, це не виправдання…