Леоні знітилась і почервоніла.
— Йому здається, що я забагато читаю, але це тільки через те, що сам він читає обмаль! Він добре знається на книжках як предметах, але його не цікавлять історії, що в них викладені.
Ізольда розсміялася.
— Ага, тепер ясно, чому йому довелося перескладати письмовий іспит на звання бакалавра!
Леоні кинула на Ізольду швидкий недовірливий погляд.
— Він сам вам про це розповідав?
— Звісно, ні, — похапливо відповіла Ізольда. — Який же чоловік буде розповідати про свої провали?
— Тоді…
— Незважаючи на брак приязні між моїм покійним чоловіком і вашою матір’ю, він завжди хотів, щоб його тримали в курсі освіти племінника.
Леоні з цікавістю подивилася на свою тітку. Мати часто розповідала їй, що спілкування між нею та її кревним братом було зведене до мінімуму. Вона вже хотіла була розпитати Ізольду докладніше, але та знов заговорила, і нагоду було втрачено.
— Я не розповідала останнім часом, що стала членом Товариства музики й поезії в Каркасоні, та поки що не мала змоги відвідати жодного концерту? Я так розумію, що ти можеш знудитися тут, у селі, далеко від розваг великого міста.
— Та ні, я всім задоволена, — відповіла Леоні.
Ізольда схвально посміхнулася.
— За кілька тижнів мені доведеться побувати в Каркасоні, і ми можемо перетворити цю поїздку на розважальну мандрівку. Провести в місті кілька днів. Як ти на це дивишся?
Очі Леоні широко розплющилися від захвату.
— Це було б прекрасно, тітонько. А коли?
— Я чекаю на лист від юристів мого покійного чоловіка. Вони мають відповісти на мій запит. Щойно я його отримаю, ми почнемо збиратися в подорож.
— Анатоль теж поїде з нами?
— Ну аякже! — посміхнулась Ізольда. — Він каже, що ти залюбки подивилась би на відреставроване середньовічне Сіте. Подейкують, нібито його вигляд майже не змінився з тринадцятого сторіччя. Реставратори попрацювали на славу. Ще п’ятдесят років тому там були самі лише руїни. Завдяки зусиллям мосьє Віоле-ле-Дюка й інших людей було прибрано майже всі нетрі. Тепер це місце стало безпечним для туристів.
Розмовляючи, вони дійшли до кінця стежини й повернули до озера, а потім вирушили в напрямку крутосхилу, з якого відкривався чудовий краєвид.
— Тепер, коли ми ближче познайомились, можна, я поставлю тобі запитання особистого характеру? — спитала Ізольда.
— Можна, — нерішуче відповіла Леоні, — хоча це залежатиме від самого запитання.
Ізольда розсміялася.
— Та я просто хотіла спитати, чи є в тебе залицяльник!
Леоні густо почервоніла.
— Я…
— Вибач, я гадала, що наші стосунки вже є досить відвертими. Мабуть, я помилилася.
— Та ні, — хутко відповіла Леоні, не бажаючи виглядати нетактовною та наївною, хоча всі її уявлення про романтичні почуття були почерпнуті виключно з книжок. — Нічого такого. Просто… Просто ви застукали мене зненацька.
Ізольда обернулась і поглянула на неї.
— Тож як? Є в тебе хто-небудь?
Леоні на мить пожалкувала, що не має залицяльника, і сама здивувалася цій скороминущій емоції. Вона мріяла про кавалерів, але таких, які поставали зі сторінок літературних творів або на театральній сцені, де вони співали про кохання та честь. Однак її потаємні фантазії ніколи не асоціювалися з реальними живими чоловіками.
— Мене це мало цікавить, — твердо сказала вона. — І загалом, на мою думку, подружнє життя — це одна з форм неволі.
Ізольда приховала посмішку.
— Може, колись так і було, але не зараз, у наш вік прогресу. Ти ще молода. А всі молоді дівчата мріють про кохання.
— Тільки не я. Я бачила, як матінка…
Вона замовкла, пригадавши бурхливі сцени, сльози, дні, коли вони не мали грошей на харчі, чоловіків, котрі змінювали один одного…
Вираз обличчя Ізольди негайно змінився з невимушено-приязного на похмурий та серйозний.
— Маргариті важко довелося в житті. Вона зробила все, щоб вам з Анатолем добре жилося… Тобі не слід судити її надто суворо.
Леоні відчула спалах гніву.
— Я не збираюсь осуджувати її, — сказала вона різким тоном, неприємно вражена докором Ізольди. — Просто я… Я не бажаю такого життя собі.
— Кохання, справжнє кохання — це безцінна річ, Леоні, — вела далі тітка. — Воно буває болісним, незручним, робить усіх нас шаленцями, але саме воно надає значущості й барвистості нашому життю. — Ізольда зробила паузу. — Любов — це єдине, що перетворює буденне життя на щось дивовижне й піднесене.