Леоні недовірливо зиркнула на неї й уставилася собі під ноги.
— Не лише маман відбила в мене охоту до кохання, — пояснила вона. — Я була свідком того, як люто страждав Анатоль. Ось чому я ставлюся до цього саме так, а не інакше.
Ізольда різко обернулася до неї. Леоні не витримала емоційної напруги її незмигного погляду й опустила очі.
— Ось, наприклад, ота дівчина, яку він так кохав, — тихо сказала вона. — Ця дівчина померла. У березні цього року. Не знаю точно, чому, знаю лише, що за дуже сумних обставин. — Вона перевела дух, зиркнула на свою тітку й відвернулась. — У наступні місяці ми дуже за нього переживали. Анатоль підупав духом, нерви його не витримували, він навіть ударився в різні… різні негарні звички. Він днями й ночами не бував удома й…
Ізольда стиснула її руку.
— Природа чоловіка потребує таких форм розслаблення, які нам здаються немислимими та шкідливими. Не слід уважати ці речі проявами якогось серйозного захворювання.
— Ви б його бачили тоді! — скрикнула Леоні. — Він був наче сам не свій.
І не мій.
— Твоя любов до брата робить тобі честь, Леоні, — зауважила Ізольда, — та настане час, і ти будеш менше турбуватися за нього. Хоч би як там було раніше, зараз Анатоль у доброму гуморі. Ти ж не заперечуватимеш цього?
Леоні неохоче кивнула.
— Мушу сказати, він значно покращав порівняно з тим, яким був навесні.
— Ото ж бо. Значить, настав час подумати радше про власні справи, аніж про його. Ти прийняла моє запрошення тому, що потребувала відпочинку, хіба ж не так?
Леоні кивнула.
— А тепер, коли ти тут, тобі слід подбати про себе. Анатоль — у надійних руках.
Леоні пригадала поспіх, із яким вони тікали з Парижа, свою обіцянку допомагати йому, відчуття загрози, котре то зникало, то з’являлося знов, — і відчула, як з її плеч поволі спадає величезний тягар.
— Він у надійних руках, — твердо повторила Ізольда. — І ти теж.
Вони вийшли на дальній кінець озера. Воно було тихе, зеленувате й сприймалося як щось окреме від маєтку, хоча з будинку його було добре видно. Скрізь панувала тиша, що час від часу переривалася тріском сухих гілок під ногами та шерехтінням зайців у густих чагарниках. Десь у кронах дерев каркали ворони.
Ізольда й Леоні підійшли до вигнутої кам’яної лавки на невеличкому узвишші. Вона була схожа на півмісяць, а її краї закруглилися від часу. Ізольда сіла на неї й поплескала долонею поруч із собою, запрошуючи Леоні сідати біля неї.
— У перші дні після смерті свого чоловіка я часто приходила на це місце, — мовила вона. — Мені воно здається дуже заспокійливим.
Витягнувши шпильки, Ізольда зняла капелюха й поклала його поряд на лавку. Леоні зробила те саме, а ще зняла й рукавички. Вона подивилась на свою тітку. Її золотаве волосся, здавалося, випромінювало яскраве світло; вона сиділа, як завжди, випрямивши спину й поклавши руки на коліна. З-під краю блакитної бавовняної сукні визирали носки черевичків.
— А чи не бувало вам тут… страшно, я хотіла сказати — самотньо? — спитала Леоні.
Ізольда кивнула.
— Наше подружнє життя тривало лише кілька років. Жуль був чоловіком усталених поглядів та звичок, до того ж більшість часу ми провели поза межами маєтку. Принаймні я.
— Але зараз — зараз вам тут добре?
— Мабуть, я вже просто звикла, — тихо відповіла Ізольда.
Уся колишня цікавість до своєї тітки, дещо притлумлена захватом від учорашньої званої вечері, повернулася різко й негайно, накотилася, немов морська хвиля. Тисячі запитань відразу ж виникли в голові Леоні. І не останнім з них було таке: чому ж Ізольда вирішила все ж залишитися в маєтку, якщо почувалась у ньому не досить затишно?
— А ви дуже сумуєте за дядьком Жулем?
Гілки над їхніми головами гойднулись і щось зашепотіли, забурмотіли, наче підслуховуючи. Ізольда тяжко зітхнула.
— Він був турботливою й тактовною людиною, — обачливо відповіла вона. — І добросердим і великодушним чоловіком.
Леоні підозріло зіщулилась.
— А як же стосовно ваших слів про справжнє кохання? Невже…
— Не завжди в житті буває так, що одружуєшся з коханим чоловіком, — перервала її Ізольда. — Обставини, нагода, злидні — усе це відіграє свою роль.
Утім, Леоні не задовольнила така відповідь.
— Цікаво, а як ви познайомились? У мене було таке враження, що мій дядько рідко залишав маєток, тож…
— Жуль дійсно не любив їздити далеко від дому. Він постійно переймався своїми книгами й дуже відповідально ставився до обов’язків господаря маєтку. Однак він мав традицію раз на рік вибиратися до Парижа, коли ще був живий його батько.