Перед крихітним будиночком, що сховався в тіні фортечного муру, Констант зупинився й різко постукав у двері своєю палицею. Аби знайти Верньє та його шльондру, йому потрібні послуги чоловіка, котрий тут мешкав. Він терпляче чекатиме. Чекатиме доти, доки, на свою втіху, не переконається, що Верньє справді переховується десь поблизу.
У дверях розчинилося маленьке дерев’яне віконце.
Пара налитих кров’ю очей широко розплющилася — спочатку від здивування, а потім від страху. Віконце з тріском захряснулося. Згодом заскреготав засув і двері розчинились.
Констант увійшов усередину.
РОЗДІЛ 53
Домен де ля Кад
Мінливий вересень із частими поривчастими вітрами поступивсь місцем тихому й теплому жовтню.
Минуло тільки два тижні відтоді, як вони виїхали з Парижа, а Леоні вже заледве пригадувала своє домашнє життя. І на свій подив збагнула, що ця обставина її анітрохи не засмутила. Вона не сумувала ні за паризькими краєвидами, ні за велелюдними вулицями, ні за материною компанією старих матрон. За матір’ю вона теж не сумувала.
Здавалося, що після званої вечері Анатоль та Ізольда зазнали якоїсь незворотної внутрішньої переміни. Очі Ізольди більше не затьмарювала тривога, і, хоча вона легко втомлювалась і подовгу відпочивала у своїй кімнаті, її обличчя пашіло здоров’ям та життєрадісністю. Після успішного прийому вони отримали подячні листи, які свідчили про те, що Рен-ле-Бен був готовий прийняти вдову Жуля Ляскомба до свого товариства.
У ці тихі й спокійні тижні Леоні багато гуляла, досліджуючи кожен куточок маєтку, але зарослої стежини, що вела до гробниці, всіляко уникала. Сонце й осінні дощі забарвили світу яскраві кольори. Співали пташки, з долини доносився поодинокий гавкіт собак, інколи шурхотіла густа трава — то рятувався втечею заєць. Під черевиками Леоні потріскували сухі гілочки, вряди-годи вона зачіпала носками камінці, і вони відлітали вбік; у деревах співали цикади. Словом, маєток Домен де ля Кад був мальовничим і вражав своєю красою. Коли час розширив відстань між нею й тими примарами, з якими вона зіштовхнулась у прохолодній гробниці, Леоні стала почуватися цілковито як удома, їй тепер було невтямки, чому маєток та прилегла територія видавалися її матері тривожними й зловісними. Бо ж тут так гарно та спокійно, — переконувала себе Леоні.
Її життя в маєтку перетворилося на суцільне задоволення. Уранці вона часто малювала. Спочатку їй кортіло започаткувати серію пейзажів — традиційних і нехитрих, у яких вона сподівалася відобразити мінливий характер осінніх сільських краєвидів. Утім, після неочікуваного успіху, коли напередодні званої вечері вона мимовільно намалювала автопортрет, абсолютно не збираючись цього робити, Леоні продовжила в тому-таки дусі й стала малювати з пам’яті решту сім образів Таро з панелей гробниці. Вона передумала робити подарунок своїй матері, а вирішила, що це буде серія малюнків на спомин Анатолю про їхню спільну подорож. Удома в Парижі, у галереях та музеях, на широких проспектах і в підстрижених парках пишнота природи залишала її байдужою. Однак тут, у маєтку, Леоні відчула якийсь глибинний зв’язок із деревами та краєвидами, що їх бачила зі свого вікна. Із подивом вона виявила, що в кожен свій малюнок вставляє якийсь краєвид маєтку Домен де ля Кад.
Деякі з побачених у каплиці образів Таро пригадувалися швидше й легше відтворювались пензлем на папері. Образ Блазня набув схожості з Анатолем — із виразом його обличчя, постаттю, кольором волосся та шкіри. Жриця асоціювалася з елегантністю та шармом, які Леоні вбачала в Ізольді.
Проте Диявола вона не стала малювати.
Після обіду Леоні зазвичай читала у своїй кімнаті чи гуляла з Ізольдою в парку. Тітка й надалі була обачливою та скритною щодо обставин свого заміжжя, але мало-помалу Леоні примудрилася витягти з неї шматочки інформації, з якої склалася більш-менш цілісна картина.
Ізольда виросла в передмісті Парижа під опікою підстаркуватої тітки, злої та немилосердної жінки, для якої вона була не більше, аніж зайвим ротом. Після її смерті ставши вільною, але без засобів до існування, дівчині довелось у двадцять один рік самій пробивати собі дорогу в житті. Вона найнялася служницею до одного фінансиста та його дружини. Та жінка, знайома Ізольдиної тітки, за кілька років до того осліпла й потребувала щоденного догляду. Ізольда не втомлювалась, бо її робота була легкою. Вона писала під диктування листи й іншу кореспонденцію, читала вголос газети й найостанніші романи, а також супроводжувала свою роботодавицю на концерти й до оперного театру. З лагідної інтонації Ізольди, з якою вона пригадувала ті роки, Леоні зрозуміла, що тітці подобалися фінансист і його дружина. Завдяки їм вона набула знань у царині культури, світських навичок і навчилася розбиратись у моді. Ізольда не розводилася про причини свого звільнення, одначе Леоні припустила, що до цього доклався син фінансиста та його негідна поведінка.