Леоні опустила голову та знову занурилась у книгу.
Кілька хвилин по тому вона почула надто гучні голоси, потім у кабінеті задзеленчав дзвоник, звук якого Леоні майже ніколи не доводилось чути раніше. Украй здивована, вона підхопилась і, не взувши капців, підбігла в одних панчохах до дверей та злегка їх прочинила. І якраз учасно, бо побачила спину Анатоля, котрий швидко злетів сходами та зник у кабінеті.
— Анатолю! — гукнула вона. — Є якісь новини з Парижа?
Одначе брат, вочевидь, не почув її, бо, не зупиняючись, із грюкотом зачинив за собою двері.
Як дивно!
Леоні почекала ще трохи, визираючи в шпарину та сподіваючись уздріти Анатоля, але той не з’являвся, і вона, втомившись чекати, повернулася до канапи. Минуло п’ять хвилин. Десять. Об одинадцятій до їдальні зайшла Маріета й поставила на стіл тацю. На ній було, як зазвичай, три чашки з кавою.
— Мій брат і тітонька теж прийдуть?
— Інших указівок мені не давали, мадемуазеле.
Цієї миті в проході з’явились Анатоль та Ізольда.
— Привіт, мала, — сказав він. Його карі очі радісно сяяли.
— Я чула, що хтось ходив і розмовляв, — сказала Леоні, швидко підводячись. — І подумала, що, може, пошта з Парижа прийшла?
Вираз обличчя Анатоля на мить змінився..
— На жаль, ні. Від матінки листів не було.
— А що ж… що ж тоді трапилось? — спитала Леоні, побачивши, що Ізольда теж трохи збуджена. Її очі світилися радістю, а щоки порожевіли.
Вона підійшла до Леоні й стиснула її руку.
— Сьогодні вранці я одержала з Каркасона листа, на який чекала.
Анатоль став біля каміна й заклав руки за спину.
— Ізольда там щось про концерт обіцяла…
— Тож ми їдемо! — підскочила Леоні й цьомкнула тітку. — Це просто прекрасно!
Анатоль засміявся.
— Ми й не сумнівалися, що ти зрадієш. Звісно, зараз не найкращий час для подорожей, але все залежить від обставин.
— А коли ми поїдемо? — спитала Леоні, переводячи погляд з Анатоля на Ізольду.
— На цьому тижні в четвер, уранці. Ізольда повідомила своїх правників телеграмою, що прибуде о другій. — Він замовк і перезирнувся з Ізольдою. Леоні помітила це.
Він іще щось збирається мені сказати.
Серце в її грудях затріпотіло від радісного передчуття.
— Загалом, є одна справа, яку ми теж хотіли з тобою обговорити. Ізольда великодушно запропонувала нам залишитись тут на триваліший термін. Може, навіть до Нового року. Що ти на це скажеш?
Леоні ошелешено поглянула на брата, спочатку не знаючи, що й сказати. А що, як принади сільського життя встигнуть обриднути до того часу?
— Але ж… а як же твоя робота? Як на це відреагує редакція журналу? Чи не слід тобі потурбуватися про власні інтереси безпосередньо на місці?
— Узагалі-то, я гадаю, що журнал зможе обійтися без мене ще деякий час, — легковажно відповів брат, приймаючи від Ізольди філіжанку з кавою.
— А як же маман? — спитала Леоні, з раптовою тривогою уявивши собі, як мати сидить у вітальні на Рю де Берлін сама-самісінька.
— Якщо Дюпон зможе це пережити, то можна буде запросити її сюди. Ми вже міркували над цим.
Леоні уставилася на Анатоля.
Невже він і справді думає, що вона поїде з Парижа? І куди — сюди?
— Навряд чи генералові Дюпону сподобається ця ідея, — мовила Леоні, натякаючи, що відповіддю на таку пропозицію буде, скоріш за все, відмова.
— А може, тобі набридла моя компанія й ти більше не хочеш тут залишатися? — спитав Анатоль, підходячи до сестри й обіймаючи її за плечі. — Невже тебе так лякає думка про ще кілька тижнів, які тобі доведеться провести тут в остогидлій компанії свого брата?
Запала тиша — напружена та сповнена очікування, — і Леоні захихикала.
— Який ти бовдур, Анатолю! Звісно, я радо залишуся ще на деякий час. Це було б пречудово, але…
— Що «але»? — швидко перепитав Анатоль.
Посмішка зникла з вуст Леоні.
— Кортить дізнатися, як там матуся.